Кілька місяців поспіль із найдальших таборів до наметового містечка на березі Волги збиралися полонені поляки. Це були виснажені люди, яким вдалося виринути живими з пекла. Втім, військові доповідали про своє прибуття за формою, хоча ні форми, ні взуття на них не було. Сам Андерс так згадував цей епізод:

«Вони наполягали на цьому. Вони хотіли показати більшовикам, що навіть на босу ногу, хворі та поранені, як багато хто з них, вони все ще можуть поводитися як солдати на своєму першому марші в бік Польщі».

Із 17 тисяч польських офіцерів до Андреса живими дісталися лише дві тисячі, а з 14 генералів вижили лише двоє. Високопоставлений діяч НКВС, закріплений за цим заходом, повідомив Андерсу про те, що загалом із Польщі було інтерновано близько 450 тисяч військових і цивільних осіб, але за тими даними, які він отримав від поляків, які повернулися до нього, більшовики вигнали до Сибіру не менше 1,6 мільйона осіб, більшість яких там згинули.

3 грудня 1941 року Андерсу влаштували зустріч зі Сталіним, і Андерс його запитав, де решта поляків із тих, яких вивезли в совок, на що Сталін йому відповів, що вони, напевно втекли до Манчжурії. На цьому тему втрат було закрито. У квітні 1942 року 74 тисячі польських військовослужбовців і 41 тисяча цивільних осіб на чолі з Андерсом вирушили до Середньої Азії, де з Красноводська морем дісталися британської Персії, в порт Бандар-Пехлеві.

Цивільні залишилися в таборі для біженців у районі Тегерана, а військові рушили до Палестини, куди своїм ходом добиралися ось такі «каноніри Доласи», де і сформували 2-й польський корпус у складі 125 тисяч військовослужбовців.

Звідти, з Палестини, польські війська розпочали свій доблесний похід за визволення Польщі. Так, прямого шляху там не було, і йшов він через Близький Схід, Африку та Італію. Знаменитий бій за Монте-Кассіно – це якраз операція польських військ. Тоді Андерс сказав своїм бійцям: «Ми будемо боротися з німцями без перепочинку, тому що ми всі знаємо, що без перемоги над Німеччиною не буде звільнення Польщі».

В одному тому бою поляки втратили майже тисячу осіб убитими і три тисячі – пораненими, але ключові позиції було зайнято, і противник відступив. Начальник британського імперського генерального штабу Віконт Аланбрук тоді заявив: «Серія наступальних дій, проведених на Кассіно, навряд чи була б можлива без поляків».

Після цього бою один із польських воїнів сказав: «З одного боку, я був щасливий, що можу принести свободу цим людям, які вітали мене на той момент. Але, з іншого боку, я був розчарований тим, що це була не польська вулиця, якою я йшов, що я приносив свободу не своєму народу, що це не було здійсненням наших мрій».

Війна котилася далі, в напрямку Німеччини, і Андерс якось сказав своїм підлеглим: «Ми віримо, що наші великі союзники та друзі – Велика Британія та США – допоможуть нам зробити Польщу знову вільною та незалежною», – а самому Андерсу прем’єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчілль сказав таке: «Я і мій друг президент Рузвельт ніколи не кинемо Польщу. Довіряйте нам». І поляки їм вірили, а Черчілль та його друг Рузвельт – зрадили поляків. На знаменитій Ялтинській зустрічі Польщу було відведено до зони окупації совка. Дізнавшись про це, близько тридцяти військових Андерса наклали на себе руки, а польська армія була деморалізованою настільки, що союзники вже поставили на ній хрест.

Андерс особисто зустрівся з Черчіллем, і той кинув Андерсу в обличчя: «Ви можете забрати своїх військових, ми обійдемося без них», – на що Андерс холоднокровно відповів: «Це не те, що ви говорили впродовж останніх кількох років». Але поляки проковтнули образу і продовжили битися.

Представник британського командування в Італії, майбутній прем’єр-міністр Гарольд Макміллан тоді зауважив: «Я недооцінив чудову гідність і відданість Андерса та його товаришів. В останніх боях вони незрівнянно билися в перших лавах атакувальників». А ще він сказав таке: «Вони втратили свою країну, але зберегли свою честь».

Після цього Андерс став Головнокомандувачем усіх польських військ на німецькому фронті, бо їхня частина прийшла не з Італії, а з Нормандії, з Північного стратегічного напрямку.

Утім, Андерс не пробачив зради ні Черчіллю, ні Рузвельту аж до своєї смерті у 1970 році. Він заповів поховати себе поруч із його солдатами, загиблими при Монте-Кассіно, де на братській могилі є слова:

«Ми, польські солдати, для нашої та вашої свободи ми віддали наші душі – Богові, наші тіла – землі Італії, а наші серця – Польщі».

Словом, якби Польщу не зрадили, адже це було безумовною і ганебною зрадою, то замість французів капітуляцію мали приймати поляки, бо і чисельністю своїх військ, і доблестю битви проти Німеччини, і кількістю жертв вони стоять незмірно вище за французів. Але гору взяла політична доцільність.

І ось після всього цього подумаймо про те, чому ж історію тієї війни розказано таким дивним чином і чому спекулянти та брехуни досі мають можливість лити гній на ті події. Ніхто не хоче відчиняти шафи зі скелетами. А ми розповіли тільки про їх невелику частину.

6 коментар до “Другий шматок таємниці (Частина 6)”
  1. А ще треба згадати польских льотчиків-винищувачів які билися в небі Британії. Особливо 303 ескадрилью, найрезультативнішу у королівських ВПС. І те як з ними вчинили після закінчення війни.
    Про них є фільм “Дивізіон надії”. Польскою “Dywizjon 303”

  2. Щодо Андерса це було давно відомо, як і про Армію Крайову та Армію Людову. АК власне воювала з німцями та СРСР, а АЛ лише з німцями. Що нагадуєспротив УПА.

    1. Питання – хто з цих двох армій воював з українцями?

  3. Ну так анти-колорадос сам же описывал правила выживания в жестоком криминальном мире.
    Снаружи: не верь, не бойся, не проси. Внутри: не бери чужое, не играй, не бери взаймы.
    Поляки не читали статьи анти-колорадоса, вот и повелись на развод лохов.

    1. Не те щоби в них був великий вибір.
       
      А нам і собі слід на вус мотати. І не виходити з того, що нам хтось щось «должєн», бо ми, бач, їх захищаємо. Допоможуть — дякуємо. Не допоможуть — нам своє робити. І не красти в самих себе, розраховуючи, що хтось все це оплатить.

Коментарі закриті.