Другий шматок таємниці (Частина 5)

У далекій юності, коли по телеку в основному показували фільми про війну, зміст яких можна звести до двох фраз: «Ура!» і «И-и-и!», якось потрапив на очі польський фільм «Пригоди каноніра Доласа». Пам’ятаю, що дивилися якоюсь компанією, і ще задовго до кінця картини виникла думка про те, що додивитися її не вийде ніяк, бо ми тут усі раніше помремо від сміху. Згодом вдалося побачити його ще раз, і тоді виникли думки про те, як же покрутило цього бідолаху, а головне – який дивний шлях він пройшов під час війни.

І справді, тоді було зовсім незрозуміло, куди й навіщо він їхав, що можна було робити на Близькому Сході та в інших місцях. Ми знали точно, що війна була у Брестській фортеці, під москвою, у Сталінграді, на Курській дузі, і, звісно ж, був штурм Рейхстагу. Так, ми знали, що американці іноді пострілювали в японців, а ті – в американців, але це були самі пустощі, як і Другий фронт, який ледве вдалося змусити відкрити і де німці майже не воювали. А тут – така історія з абсолютно незвичайною географією подій як для тієї війни. Але виявляється, що сюжет фільму – дуже спрощена версія того, як довелося повоювати десяткам тисяч поляків.

У нас мало кому відоме ім’я польського генерала Владислава Андерса, і якщо ближче познайомитися з його особистістю, то стане зрозуміло, чому саме. Якщо просто пройтися вздовж його біографії, то на шляху відкриється стільки шаф зі скелетами, що спекотно стане не одній зграї істориків у різних країнах. Ми спробуємо це зробити у вигляді невеликої і, можливо, не завжди зовсім точної замальовки, але охочі зробити власний екскурс цим маршрутом знайдуть безліч цікавих фактів та аналогій.

Народився він у 1892 році на тій частині роздертої Польщі, яка була під управлінням російської імперії. Слід зауважити, що де-юре він був підданим російського імператора, але де-факто – поляком, з вимкненою рефлексією з приводу окупанта, якого він був готовий душити будь-якими засобами. До речі, саме в цьому аспекті своїх поглядів Андерс опинився в одній компанії зі Степаном Бандерою, як би це парадоксально не виглядало.

Тому, розпочавши Першу світову війну в імператорській армії, він без роздумів долучився до Юзефа Пілсудського і дезертирував з неї, перейшовши на бік противника окупанта. Воно й зрозуміло, адже всі принади російської окупації він знав на власному досвіді, і боротьба за визволення від неї, не важливо під якими прапорами, стала для нього логічним вибором.

Після закінчення Першої світової війни Польща отримала війну з більшовицькою росією, і Андерс знову опинився поряд із Пілсудським, під керівництвом якого вдалося розбити армію Тухачевського і змусити пролетарів драпати так, що якби там були рефері з секундомірами, то рекорди з бігу були б і зараз актуальними. Але не сталося. Більшовики взяли такий розгін драпу від польської армії, що зупинити їх змогли лише хвилі холодного Балтійського моря на території Східної Пруссії, звідки їх було інтерновано в країну пролетарів, які перемогли себе і здоровий глузд.

А у 1926 році, коли Пілсудський влаштував путч і встановив диктатуру, Андерс уже був з іншого боку барикад, виступаючи проти змовників. Проте Пілсудський не став з ним зводити рахунки і залишив в армії. Через чотири роки на одному із заходів Пілсудський і Андерс ненароком зустрілися, і диктатор, побачивши Андерса все ще у званні полковника, наказав присвоїти йому чергове військове звання бригадного генерала, як і належало.

Початок війни Андерс зустрів на своїй посаді і, незважаючи на хаос, все-таки зміг організувати контрнаступ під Варшавою, внаслідок чого німецька армія вперше опинилася перед фактом одночасного взяття в полон понад тисячі своїх військовослужбовців. Загалом з’явилися невеликі сподівання на те, що можна вистояти, але на 17-й день бойових дій у Польщу вторгся совок, і справу було скінчено. Андерс спробував вивести своїх людей до Угорщини, але зазнав поранення і потрапив до совкового полону.

З березня 1940 року його тримали у в’язниці на Луб’янці, де він уже був готовий розділити долю своїх співвітчизників, але через рік, 4 серпня 1941 року, його привели на допит до високопоставленого чекіста, яким виявився Берія. Той йому пояснив, що відповідно до досягнутої угоди з керівництвом Великої Британії, уряд прийняв рішення звільнити польських полонених військових, щоб ті виступили на боці союзників проти спільного ворога – Німеччини. Його звільнили, і якийсь час він перебував в одній із московських квартир, після чого йому було визначено роль збирача польських полонених.