І ось у серпні 1942 року командування противника вирішило повністю та остаточно задушити гарнізон непокірної Мальти і кинуло на це максимум того, що мало на той момент. Авіація, підводні човни та легкі торпедні катери повинні були знищити все те, що могло доставити на Мальту вкрай необхідні запаси. Про те, що такий наказ отримано та місцеві сили готуються до його виконання, британська розвідка повідомила командування практично зразу. Але на хід подій це не могло вплинути, бо на острові закінчувалося продовольство і головне – авіаційний гас.
Багато хто чув про те, яких втрат зазнавали каравани торгових суден, що везли із США на Британські острови військову допомогу, але мало хто чув про те, які побоїща супроводжували мальтійські каравани. І ось цей караван, який на вимогу німецького командування мав стати останнім, обіцяв небачене побоїще. Саме цей караван отримав кодову назву «П’єдестал». Це була найбільша така операція за весь час британського флоту. Метою операції було проведення 14 вантажних суден та одного танкера з авіаційним гасом. Для виконання завдання було створено потужну групу підтримки, до якої входили три легкі авіаносці, кілька крейсерів і пара десятків есмінців. Ба більше, для забезпечення прихованості операції було організовано вдавані каравани з Палестини та Александрії. І загалом ці відволікальні маневри трохи збили противника з пантелику, але все одно конвой потрапив у такий жах, який важко навіть уявити.
2 серпня угруповання вийшло в бік Гібралтару з надією на те, що в районі Біскайської затоки, що кишіла підводними човнами Крігсмаріне, не доведеться вступати у свою першу бійку. І справді, цю ділянку шляху вдалося подолати без пригод. А те, що вони будуть, розуміли всі. І якщо військові моряки були за визначенням готові до бійки, то екіпажам торгових суден було чітко сказано, що всі вони до Мальти не дійдуть – сто відсотків. Тому їх вантажили таким чином, щоб у жодному з них не було однотипного вантажу.
У разі загибелі одного судна подібний вантаж буде на вцілілому. Простіше кажучи, на кожне з 14 суден вантажили і продовольство, і боєприпаси, і медикаменти. Тож судна, яким вдасться дістатися кінцевої мети, привезуть весь набір необхідних вантажів. А найвразливішим місцем цієї операції був єдиний танкер «Огайо». Його втрату було неможливо відшкодувати якимось іншим чином, і очевидно, що противник намагатиметься знищити його насамперед. Зрозуміло, що військові моряки отримали наказ обороняти передусім його.
І от 9 серпня караван увійшов у Середземне море, і в Гібралтарі було остаточно сформовано ескорт супроводу. В результаті вийшло значне флотське угруповання з чотирма легкими авіаносцями, десятком крейсерів і майже трьома десятками есмінців. Щодо авіаносців, то це були кораблі не того класу, якими оперували США та Японія. Вони були легшими і мали в авіакрилі близько трьох десятків літаків. Звичайно, це краще, ніж нічого, але їм довелося зіткнутися з береговою авіацією, значно більшою, ніж базувалося на кораблях.
Перший контакт із противником відбувся 11 серпня. Стало зрозуміло, що противник уже певний час тому виявив конвой, бо атака почалася одночасно як силами авіації, так і підводними човнами, що підтягнулися до місця подій. Так, у розпочатій бійці підводний човен U-73 під командуванням лейтенанта Гельмута Розенбаума зумів зайняти ударну позицію та відпрацював залп із чотирьох торпед по авіаносцю «Ігл». Усі чотири торпеди влучили в ціль, і той перекинувся на бік, а потім і затонув. Це була перша, але аж ніяк не остання втрата конвою.
Противник зазнавав не менш масштабних втрат. Один із есмінців протаранив італійську субмарину, і та потонула. Лавини з десятків італійських та німецьких літаків йшли без зупинки і теж зазнавали втрат. Караван рухався далі, і після того як він увійшов у зону дії швидкісних торпедних катерів противника, його втрати почали зростати.
Загалом бійка зав’язалася настільки жорстка і кривава, що противники вже не звертали уваги на втрати. Караван втрачав як транспорти, так і кораблі супроводу, а противник – літаки, підводні човни та катери, але рішучість продовжувати бій не вичерпалася ні в тих, ні в інших. Досить швидко противник зорієнтувався, що в каравані є лише один танкер і що його потрібно вивести з ладу насамперед, і в якийсь момент пілот підбитої «Штуки» спікірував на танкер у стилі камікадзе.
Щоправда, пошкодження судна виявилися мінімальними, чого не можна сказати про авіабомби. У якийсь момент «Огайо» втратив хід, і на запит есмінців про здатність продовжувати рух капітану Мейсону довелося відповісти негативно, і з есмінців побажали удачі з тим, що вони вже нічим не можуть допомогти, і на всьому ходу пішли в бік каравану відбивати атаки від цілей, які могли рухатися самостійно. По суті, це був кінець. Принаймні, після втрати ходу шансів уже немає.
Але техніки змогли запустити двигуни, і танкеру вдалося наздогнати конвой уже на підході до Мальти. Есмінці взяли танкер у каре, і один із них прийняв торпеду, що йшла точно в танкер. Але під час чергового нальоту бомба влучила в корму і вибухнула в машинному відділенні. «Огайо» втратив хід остаточно, до того ж було втрачено кермо, і судно почало набирати воду.
Есмінці стали борт у борт, пришвартували себе до танкера і потягли його в порт уже своїм ходом, одночасно не даючи йому затонути просто на вході до гавані. Тут уже в бій вступила берегова авіація, і ситуація трохи розрядилася, але, як заявив командувач цієї авіації, літаки пішли на останній заправці пального.
Словом, танкер вдалося розвантажити повністю, і всі 13 тисяч тонн авіаційного гасу дійшли до цілі. Разом з танкером до цілі дісталися три транспорти, а трохи згодом – і четвертий, добряче пошарпаний та підбитий. Так от, коли «Огайо» в напівмертвому стані, з наполовину загиблим екіпажем, але все-таки з пальним, увійшов у гавань, усе населення вийшло на вулицю і зустрічало його оваціями. Оркестр грав марші та гімни. Люди побачили, якою ціною вдалося доставити пальне для бойової авіації, і вважали це дивом. Можливо, це й було диво, бо решта суден доставила 32 тисячі тонн продовольства, боєприпасів та медикаментів.
Тут ще раз варто підкреслити, що в цій епопеї брали участь не тільки військові моряки, а й цивільні, яким ніхто не міг наказати йти на смерть. Так, капітан Мейсон перед відходом з Британії зібрав свій екіпаж, сказав, куди вони мають дістатися, і те, що будучи танкером, вони матимуть мінімальні шанси вижити, бо перше точне влучання бомби чи снаряда в паливні цистерни буде останнім, що вони побачать. Тому він повідомив, що якщо хтось зараз відмовиться, то жодного покарання за це не буде. Єдине, що його буде ізольовано аж до закінчення операції. Ніхто не відмовився. Люди пішли на вірну смерть, і багато хто з них знайшов її на борту свого судна.
Одразу після того як залишки каравану увійшли в гавань, туди надійшла коротка радіограма від прем’єр-міністра Черчілля: «Чудова робота; Молодці» і відразу – з Адміралтейства: «Молодці, «Огайо»!» Тобто там, у Лондоні, перші особи держави та флоту стежили за всіма перипетіями цього конвою. Зрозуміло, що всіх учасників було нагороджено і всіляко відзначено, але тут важливо те, що люди вперлися і зробили все, що було потрібно, а потім ще й трохи більше. Тобто вони зробили те, що можна і потрібно називати подвигом, і неважливо, хто його здійснив.
Але хто чув про це? Хто знає про трирічну блокаду Мальти? Хто знає про те, що в таких найважчих умовах флот не драпав, а робив свою справу і часто – ціною свого життя? Хто про це розповів? А запитання має ставитися інакше: «Чому це побоялися розповідати?» Відповідь тут проста. Якщо таке розповісти, то всі ці сопливі та сльозливі історії, які совок вигадував про війну, підуть в унітаз, бо все пізнається в порівнянні, а таке порівняння просто поховає міфи, які втовкмачувалися в безтямні голови. А тепер згадаймо про «другий фронт», «тушкованку та іншу нісенітницю», які совок і рф просто зараз розповідають про те, що робили союзники. Мовляв, воювали лише путін та Шойгу, ну, може, ще Жуков, а решта – жерли тушкованку. Особливо англійці. А як ми бачимо, описані події відбувалися тоді, коли результат війни ще аж ніяк не був очевидним, а зусилля робилися, попри складність ситуації і те, як воно там поки що складається. Натомість у порожні й безтямні голови вливались добірні помиї або, навпаки – вихолощувалися до стерильної порожнечі.
Ну що ж, доведеться заповнювати цю прогалину власними силами, бо тільки правдою можна перемогти брехню, навіть величезну і безпросвітну.

Навіщо в 1942 році “авіаційний гас”, якщо ще не було реактивних авіадвигунів, а для поршневих паливо – авіабензин? Чи це просто складнощі перекладу з англійської?
“…В период Второй мировой войны, советская авиация активно использовала керосин различных марок, включая ТС-1…” , “..ТС-1 – это марка авиационного керосина, широко используемая в авиации для дозвуковых самолетов, как гражданских, так и военных…” .
https://en.wikipedia.org/wiki/SS_Ohio_(1940)
Ohio steamed down to Dunglass on the Clyde and loaded 11,500 tons of kerosene and diesel fuel oils.
Те як воювали союзники на Сереньоморскому театрі дуже добре освітлено Джозефом Геллером у романы “Виверт-22”.
> А тепер згадаймо про «другий фронт», «тушкованку та іншу нісенітницю», які совок і рф просто зараз розповідають про те, що робили союзники.
До речі, в совку було видано роман (не документалістику, але за мотивами) Алістера Макліна «Крейсер Улісс» («HMS Ulysses») якраз-таки про конвої союзників до Мурманська. Це трошки створювало уявлення про те, якою ціною давалося це постачання.
> ті хто мав бажання, цікавився був у предметі,
Ну-у-у, доступ до інформації був ду-уже обмеженим. Деякі книги, які навіть фізично й були в бібліотеках (а багатьох же й не було принципово), були доступні далеко не всім.
І, як бачите, на підставі обмеженої й цілеспрямовано спотвореної інформації дехто був склав собі хибне уявлення про те, що там було між Ляйбніцем та «пєрвим», для прикладу.
не перебільшуйте розміри проблеми доступу до відкритої інформації, приміть до уваги, широкий загал взагалі не демонструє потягу до ознайомлення з відомостями які не мають стосунку до вирішення питань сьогодення, а ви про доступ, то не доступ обмежений, то люди обмежені.
що там було між Ляйбніцем та «пєрвим» важливо лише з тої точки зору, що воно завершилось появою російської академії наук, все інше другорядне.
> не перебільшуйте розміри проблеми доступу до відкритої інформації,
Ну що Ви, я її навіть применшую.
> що там було між Ляйбніцем та «пєрвим» важливо лише з тої точки зору, що воно завершилось появою російської академії наук, все інше другорядне.
Ні, не другорядне, бо дехто потім хибно приписує комусь невластиві йому якості й мотиви. Гітлер же теж поразки зазнав не тому, що хотів миру й деокупації Європи.
Ляйбніцу вдалося. А от Меркель, наприклад, не вдалося.
Ні в кого… немає підстав сумніватися в хоробрості, стійкості і безстрашності моряків англійських кораблів… Було достатньо часу, випадків і фактів, щоб гідно оцінити серйозне ставлення англійських моряків до своїх обов’язків і до союзницького обов’язку в боротьбі із спільним ворогом… – Адмірал А. Г. Головко, «Разом з флотом».
У травні 1970 року в ленінградському журналі «Зірка» було опубліковано роман В. Пікуля «Реквієм каравану PQ-17» про трагічну долю конвою PQ-17. У цьому романі поряд із зображенням мужності радянських, англійських та американських моряків автор наголошував на політичних причинах трагедії.
1972 року на кіностудії імені Довженка режисером Володимиром Довганем за сценарієм К. І. Кудієвським було знято фільм «Сімнадцятий трансатлантичний». У фільмі розповідалося про арктичний конвої, що йшов до Мурманська в червні 1942 року. Британські кораблі ескорту, виконуючи наказ свого командування, не вступили у бій із німецькими підводними човнами та авіацією та кинули транспорти без охорони. Більшість суден із цінними вантажами було потоплено.
В 1974 був опублікований роман К. І. Кудієвського «Гіркі тумани Атлантики».
Кожна конвойна операція союзників була героїчною, нам більш відомі ті які йшли до Мурманська.
Неймовірно вражаюча історія!