Замість Штірліца (Частина 1)

Вперше опубліковано: 26.08.2020

Авторка перекладу: Світлана

Замість передмови

Наведена нижче тема не втратила своєї актуальності, а може, навіть стала більш актуальною. З одного боку, це – розвінчання однієї з культових совкових легенд, а з іншого – це приклад того, як доклавши зусиль та продемонструвавши наполегливість, французи змогли самостійно підняти свою збройову ядерну програму. І це при тому, що навіть зараз Україна перебуває не на початку необхідної дистанції, а в точці, розташованій далі за її середину.

***

Про Штірліца та фізика Рунге, якого штандартенфюрер споїв горілкою «Столична» і тим самим завалив програму створення Німеччиною атомної бомби, складено цілий цикл анекдотів, які поринули у вир совка. Але як там було насправді?

Адже теорія була такою, що німецькі вчені були попереду всієї планети, і тільки штандартенфюрер Ісаєв або, як його називали в Центрі, «полковник Штірліц», не дав створити ядерний фугас і застосувати його проти червоних армійців і союзників. Причому совкову публіку переконували, що звісно, образ Штірліца збірний, але, по суті, воно так і було. А результатом цієї легенди було те, що й завжди: добрий і самовідданий совок врятував нерозумний світ від ядерної катастрофи.

А згодом, після війни, нібито все такий же добрий і наївний совок навіть не думав про створення ядерної зброї, але американці собі її зробили, викравши німецьких учених, і совку нічого не залишалося робити, як попросити товариша Курчатова, незважаючи на його дивну бороду, таки зробити атомну бомбу, і от він її зробив через чотири роки після американців.

Але при найближчому розгляді ці теорія не просто виглядає безглуздо, а, як завжди, брехню там утрамбовано шарами для прикриття однієї легенди. Якщо взяти і розрізати всю товщу брехні, то цей зріз нагадуватиме торт «Наполеон», хоча у Франції мені жодного разу не трапився такий кондитерський виріб. Напевно, всі шари цього «пирога брехні» розглянути не вдасться, але дещо варто уточнити.

Загалом ніхто особливо й не приховує, що в галузі ядерної енергетики багато країн вели активні дослідження. Але тут треба враховувати важливий момент. Якщо теоретичні напрацювання в принципі ще можна було добути чи просто вийти на них шляхом наукового обміну, то практична сторона цього питання вимагала істотних ресурсів.

Це означає, що без спрямованого фінансування вийти на щось конкретне, що можна було б використати на практиці, було вкрай важко. І справа тут не тільки саме у фінансових ресурсах, а й у можливості дістати деякі вкрай важливі матеріали, без яких теорія залишиться теорією, не перейшовши у сферу практичних дій.

А якщо так, то в уряду можна просити грошей на щось конкретне, а для того щоб побачити якесь практичне застосування для цієї теми, потрібно було уявляти, як цього можна досягти в принципі. Тобто серйозне фінансування можна було просити і розраховувати на його отримання під якийсь конкретний результат, який може дати відчутну користь, але не на «дослідження».

Якщо розглядати довоєнну ситуацію саме з цієї точки зору, то такі розробки цілком могли йти і йшли в Англії, Франції та США, бо у проміжку часу між двома світовими війнами вони були країнами-переможницями і пожинали плоди цієї перемоги. Найгірша ситуація була у совка, тому що він гарячково вкладав обмежені кошти в більш прозові речі – танки, літаки, гармати і так далі.

Це зараз ми знаємо, що ядерна зброя має величезну руйнівну силу, а ядерна енергетика в деяких країнах частково замістила традиційну. А на той момент ніхто не міг упевнено сказати, що на підставі поділу радіоактивних речовин справді можна отримати працездатну енергетичну установку чи бомбу. Що найнеприємніше, навіть маючи на увазі щось подібне, ніхто не міг упевнено сказати, що врешті-решт із цього вийде, і головне – коли можна отримати конкретний результат. А це означає, що вчені, які працювали в цьому напрямі, просто не мали можливості поставити чітке питання перед своїм урядом про те, що саме він має фінансувати.

У совку це посилювалося як обмеженістю коштів, і більш нагальними потребами, які Сталін гарячково намагався перекрити. Совку було не до абстрактних прожектів. Але найгірше було Німеччині, яка була «під санкціями» після Першої світової війни. До 1933 року, тобто до приходу Гітлера у владу, вона була обмеженою як у чисельності збройних сил, так і у військовій промисловості, а також у військових розробках. Зібравши в руках усю повноту влади і ставши фюрером, Гітлер відмовився від цих обмежень і почав мілітаризацію країни.

Він стикнувся з іще важчою проблемою, ніж совок. Армію було скорочено до 100 тисяч багнетів, і її треба було створювати і озброювати наново. А це означає, що у злиденній, по суті, країні треба було відновлювати боєздатну армію. І це знову – літаки, танки, кораблі та все те, що може застосовуватись у бою просто завтра.

У Другу світову війну Німеччина вступила з гужовим транспортом та мінімумом танків, і їх солідна частина навіть виявилася трофеями, що дісталися від Чехословаччини. Вже в совок Німеччина вторглася більш механізованою, бо реквізувала у французів майже весь автотранспорт і підключила її промисловість до своєї оборонки, як це раніше відбулося з чехословацькою промисловістю.

Тому серйозних напрацювань у практичній ядерній програмі там просто не могло бути до 1940 року в принципі. Ситуація змінилася після захоплення норвезького заводу з виробництва важкої води. Ось тоді німці зрозуміли чітко, що європейці пішли цим шляхом уже досить швидко і головне – далеко. Саме це змусило німців розпочати фінансування власної ядерної програми.

(Далі буде)