Дата публікації: 05.08.2018.
Автор перекладу: Світлана
Напевно, багато хто пам’ятає, як совкова історіографія подавала відкриття Другого фронту союзниками. Це було загорнуто у сарказм, і коли мова заходила про це, то зазвичай показували банку тушкованки, мовляв, це й був Другий фронт. Що характерно, з боку союзників цю іронію взагалі було важко зрозуміти, тому що Велика Британія активно боролася з Німеччиною з 1940 року на величезному просторі, від неба та моря самої Британії до Північної Африки та Сирії. Але навряд чи хтось знає про тогочасні бої поблизу Дамаска. Штати ж висадили свій експедиційний корпус у Марокко ще у 1942 році, і він діяв проти військ саме Німеччини. Нагадаємо, Штати вступили у війну у грудні 1941 року, а вже за кілька місяців їхні війська боролися з африканським корпусом Німеччини.
Напевно, комусь це здасться слабким аргументом, але йшлося про те, хто володітиме середземноморським басейном, тому що в Берліні мали цілком чіткі плани захоплення Гібралтару та Суецького каналу, що практично відрізало б Британію від її колоній, звідки надходила сировина, паливо та інші необхідні речі. Але бої розгорнулися саме вздовж північного узбережжя Африки, і вже наступного, 1943 року союзні війська ступили на землю Європи і висадилися на Сицилії. Між іншим, у розпал знаменитої Курської битви Гітлер змушений був зняти з фронту дві танкові дивізії і перекинути їх до Італії.
Тобто з великою часткою впевненості можна говорити про те, що саме східний фронт совка був другим фронтом, а у союзників ці заходи здійснювалися послідовно у вигляді різноманітних операцій, реалізованих саме у бойових зіткненнях, а деяких вдалося уникнути шляхом складних військово-політичних комбінацій. Наприклад, Гітлерові так і не вдалося змусити генерала Франко (диктатора Іспанії) вступити у війну шляхом атаки на Гібралтар, що закрило б для Британії західний вхід у Середземне море. Причому Франко був змушений маневрувати, щоб не зазнати німецького вторгнення. Між іншим, план такого вторгнення вже було розроблено, і для його реалізації вже було визначено відповідні сили й засоби. Це не відбулося не саме по собі, а в результаті грандіозних зусиль, яких доклала не лише Британія.
Але найбільше міфів має операція «Морський лев», або вторгнення Німеччини на Британські острови. Совкові військові експерти й зараз стверджують, що це була із самого початку фейкова операція, покликана відвернути увагу совка від підготовки нападу саме на територію пролетаріату-переможця. За це твердження вони вчепилися зубами, бо якщо визнати протилежне, то з усієї теорії про початковий період війни, коли РСЧА несла жахливі й не бачені в історії війн втрати, вивалиться наріжний камінь – раптовість. Її просто не буде чим виправдовувати, і тоді виникнуть запитання, які й мають ставитися, – про причини катастрофи початкового періоду війни, як-от: бездарність найвищого керівництва совка і суть війни, до якої совок посилено готувався все останнє десятиліття. Щойно ці запитання буде поставлено на найвищому рівні, то відповідь на них переверне все настільки, що й нинішню владу на московії доведеться ставити до стінки, а все попереднє убозтво – піддати анафемі і відправити в найдальший кут прокляття.
Справді, якщо повірити в офіційну версію початку війни між Німеччиною і совком, засновану на раптовості нападу, то як мінімум має виникнути запитання про те, як противник зміг розгорнути не те що біля кордону, а просто на відстані видимості в оптичні прилади і з будь-якого аероплана, що має можливість піднятися на три-чотири кілометри, тримільйонне угруповання з масою танків, гігантськими обозами тилів, з десятками тисяч коней та автомобілів? Між іншим, німці бачили висування та розгортання совкових військ і не змогли помітити лише те, що стояло у другому ешелоні, але здогадувалися, що ж там стоїть.
Якщо допустити цю версію, то керівництво совка складалося суцільно з довбнів, причому – сліпих довбнів, тому не змогло побачити гігантське угруповання військ противника. При цьому характер угруповання та його призначення зрозумів би навіть школяр хоча б тому, що війська противника було розгорнуто вздовж усього кордону совка, від Балтійського до Чорного морів.
Очевидно, що не знати про цю концентрацію та розгортання військ противника було просто неможливо. Таке угруповання в принципі неможливо заховати й замаскувати за визначенням. Якщо так, то залишається припустити, що міг відбутися такий діалог військово-політичного керівництва совка:
– Скільки там військ Гітлера біля наших кордонів уже стоїть?
– Близько трьох мільйонів, товаришу Сталін, – відповідає начальник генштабу Жуков.
– І де вони сконцентровані, товаришу Жуков?
– Сконцентровані на трьох напрямках, але стоять вздовж усього нашого кордону, товаришу Сталін.
– І що ж вони мають намір робити, на вашу думку?
– А чорт його знає, товаришу Сталін.
– А точніше?
– Думаю, вони збираються напасти…
– На нас?
– Ні, на Англію.
– Але вони стоять біля нашого кордону, до Англії звідси он скільки!
– Товаришу Сталін, зверніть увагу на карту. Англію від Німеччини відокремлює протока, і для того щоб її перескочити, треба як слід розігнатися. Ми порахували й вирішили, що якраз від наших кордонів розгін буде достатнім для такого маневру.
– То це вони не на нас планують нападати?
– Ніяк ні, не на нас.
– Ну ні, то ні. Несіть вино й закуски, продовжимо нашу нараду щодо операцій «Хванчкара» і «Кіндзмараулі».
Такий діалог виглядає як анекдот, але саме так подавалася історія «раптовості» нападу. Мовляв, у Кремлі вважали, що Гітлер нападе на Францію, а щодо Англії була лише величезна містифікація, в яку й потрапив миролюбний, добродушний і наївний Сталін. Насправді ситуація виглядала просто і логічно.
І тому слід уважно розглянути логіку подій, що відбувалися влітку 1940 року. Кампанія проти Франції розпочалася 10 травня, і час було обрано невипадково. Генштаб сухопутних військ Німеччини планував закінчити кампанію за п’ять, максимум – шість місяців, тобто до осінніх дощів. Це було важливо, бо основний акцент маневреної війни Вермахту робився на танкові та механізовані дивізії, яким необхідне стійке тверде покриття поза дорогами, коли шосейні дороги може бути навмисно пошкоджено для створення перешкод саме техніці німецьких військ.
Тут є ще один важливий момент. У більшості країн світу, особливо в США, танки розглядалися не як засіб прориву при наступі, а швидше як мобільні захищені вогневі засоби, необхідні для посилення військ під час оборони. Так, практично до закінчення цієї війни в США існувала чітка інструкція, що забороняла бойові дії танків проти танків. У Франції це було регламентовано не так жорстко, проте атакувальні дії власними великими танковими угрупованнями навіть не розглядалися, а отже, такого не очікували і від противника. Це було антиподом того, як на застосування танків дивилися в Німеччині та совку. За розробленими там планами, саме танки мали рвати оборону противника, і тому їм були потрібні умови для широких і швидких маневрів. Словом, потрібно було скористатися літнім вікном, коли тверді ґрунтові дороги чи просто поля можна використати для швидкого просування техніки.
Так операція планувалася, і під ці часові інтервали закладалася логістика та інші необхідні заходи. Але 22 червня все вже було скінчено, а ще раніше стало зрозуміло, що французи воювати не хочуть і не вміють. Вони взагалі не мали волі ні до перемоги, ні до опору загалом. У результаті, на півночі Франції опинилася більша частина боєздатних з’єднань Вермахту, а британський експедиційний корпус, який зазнав нищівної поразки разом із французами та був евакуйований з Дюнкерка, мав морально пригнічений і деморалізований стан. Уже в перших числах липня постало питання про те, що робити далі, і пропозиція про вторгнення на Острови була першою у списку, бо війська вже були в місцях зосередження для початку масштабної десантної операції.
Фокус виявився в тому, що саме в середині літа 1940 року Німеччина ще була технічно не готова для висадки на Британські острови просто тому, що за всіма планами битва у Франції мала бути в самому розпалі, і тому питання Британії повинно було постати трохи пізніше. Стрімке падіння Франції дало приблизно двомісячний перепочинок для Британії. А Гітлер розглядав два варіанти подальших дій. Переважним був варіант капітуляції Британії, і для цього у фюрера були вагомі підстави. Нацисти мали потужне лобі у Британії, що замикалося на особистості імператора Едуарда, який нещодавно зрікся престолу. Крім того, Британія завжди мала перекіс збройних сил у бік флоту, а сухопутні війська були не такими розвиненими, як у континентальних держав.
Союз із Францією якраз і компенсував Великій Британії нестачу саме сухопутних військ. Але, як усі переконалися, сухопутні війська Франції було розбито швидко і повністю, а тому Британія не мала ілюзій щодо результату сухопутної битви з Німеччиною. Між іншим, коли Дюнкерк було оточено і весь британський експедиційний корпус можна було знищити просто артилерією і з повітря, Гітлер особисто наказав військам зупинитися, а Люфтваффе отримало наказ не бомбити ні саме оточене угруповання, ні ті засоби евакуації, які Британія мобілізувала для вивезення своїх військ. Десятки тисяч деморалізованих, нажаханих британських солдатів, безумовно, сформували в себе на батьківщині гнітюче сприйняття Німеччини як непереможної сили. Вони це зробили краще, ніж уся пропаганда Геббельса, разом узята.
Зараз уже важко сказати, наскільки близько хиталися шальки терезів подальшого шляху, який обере Британія. Їй пощастило, що гору взяв Вінстон Черчілль, який оголосив війну до кінця, а не Едвард Галіфакс, який виступав за переговори з Німеччиною і капітуляцію на почесних умовах (правда ж, це нам таке знайоме і близьке?). Проте раціональна оцінка ситуації схиляла Берлін до думки про те, що Британія дозріває і повинна викинути білий прапор.