Дата публікації: 2017 рік
Автор перекладу: Світлана
ПРОЛОГ
Нагадуємо, що цей текст було написано вісім років тому, і тут ми щось додали, щось виправили, але слід пам’ятати цей момент.
***
Досить часто зустрічаються згадки про російські загрози на кшталт «Захопити щось таке за два тижні» чи щось подібне. Це стало настільки звичним, що вже нікого не дивує, проте хтось себе запитує, звідки беруться такі формулювання із зазначенням саме днів до захоплення чогось.
Насправді тут немає нічого нового, бо в осяжній історичній ретроспективі росія завжди планувала і проводила агресивні війни, тільки іноді нариваючись на зустрічну війну або ще більш рідкісний варіант – війну на випередження. Кілька століть поспіль московія, росія і совок мислили імперськими категоріями і діяли виключно в імперському стилі, тобто у ключі захоплення нових територій. Весь цей період можна поділити на два стани. Перший – підготовка до агресивної війни. У цей час росія із зовнішніх, а частіше – з внутрішніх причин була просто не в змозі вести агресивну війну. Зазвичай їй на це не вистачало грошей. Коли вона ці гроші отримувала, то дуже швидко переходила у другий стан – власне війну.
При цьому найбільш проблематичними були війни, які росія починала власним коштом. Досить згадати, в який стан увігнав Петро перший свою московію, розв’язавши ланцюг війн із сусідами. Напевно, всі пам’ятають епізод із переплавленням церковних дзвонів для лиття гармат. Тут треба зауважити, що не тільки в гарматах була справа. Дзвони православних церков – річ небезпечна в історичному сенсі. На них залишаються написи, які можуть суттєво нашкодити новопридуманій історії, а іноді й просто її зруйнувати. Так, на дзвіниці Софії Київської досі присутній великий дзвін «Мазепа», який почав дзвонити з 1705 року, за 16 років до перейменування московії на росію. Петро вже змусив своє міністерство церкви оголосити Мазепі анафему, яку РПЦ МП досі співає у Києво-Печерській лаврі, відновленій на гроші Мазепи, а дзвін і досі справно дзвонить. Він успішно пережив Петра 1, переживе й московський патріархат, та й саму росію. Він ще віддзвонить після її остаточного розвалу.
Але справа навіть не в цьому, а в тому, що петрові війни показали, що війна – річ дуже дорога, і вести її можна лише за наявності відповідних ресурсів. Цього постулату не засвоїла Катерина Друга і, вплутавшись у низку турецьких війн, знову на чужих територіях, втягнула країну в борг, який висів над нею понад століття. Після цього росія стала такою собі європейською повією, яка здавала свою армію оптом і вроздріб для ведення війн, зовсім їй не потрібних. Так, товариш Суворов водив найняту Англією російську армію по Європі в пошуках боїв із Наполеоном, який тоді перебував у Єгипті. Зрозуміло, що армія успішно йшла на м’ясо, але за це платили, а тому все було чудово. Потім найсвітлішого князя Олександра Васильовича змінив чудовий полководець Михайло Іларіонович, який на ті самі гроші знову кинувся на пошуки баталій з Наполеоном і таки знайшов їх, програвши всі їх начисто.
Через кілька десятиліть росія згадала досвід Катерини щодо війн із турками і знову розіграла самостійну кампанію проти Туреччини. У результаті вийшов розгром у Кримській війні, що на пів століття вилікувало росію від самостійних війн, доки не було знайдено нового вектора – Drang nach Osten, де в самостійній війні з Японією сталася ганебна і важка поразка.
Перша світова – колективний захід, який винесемо за дужки, а от Польський похід, Іспанія, знову Польща, Фінляндія і Балтія – власна ініціатива. Вона простягалася й далі, але дядько Адік зрозумів те, що робить москва, і, вирішивши не стати наступною жертвою, напав першим. Але тепер усе більше і все чіткіше зрозуміло, що москва мала власний план «походу в Європу», який відбувся, але вже пізніше й зовсім за іншим сценарієм. Тобто за всі ті десятки випадків війн, які вели росія, совок і рф, лише двічі вона настільки випросила відповіді, що вона таки прийшла в особі Наполеона й Гітлера. Причому в обох випадках був власний план нападу, який просто не вдалося реалізувати. Тобто у всіх 100% випадків московія-росія-совок-рф мала плани агресивних війн, тією чи іншою мірою реалізованих. А всі плани мають часовий відлік запланованих заходів, починаючи від дня «Д» – початку війни.
ДВА ТИЖНІ
Але повернімося до двох тижнів. Такі заяви, може, і промайнули відкрито, але важливіше інше. Наприкінці весни 2015 року з рф випливла частина оперативного плану ЗС рф щодо широкого вторгнення в Україну. Як і слід було очікувати, там було детально розписано, що і якими силами мають виконувати угруповання російських військ на території України. Там вказувалися цілі для вогневого ураження артилерією та авіацією, напрямки ударів сухопутних угруповань та кінцева мета у вигляді окупації як мінімум лівобережної України та Одеської області, а у разі вдалого розвитку подій – усієї території України, аж до її західних кордонів, та її капітуляції. У разі більш важкої ситуації передбачалося зупинитися на вказаному рубежі для перегрупування військ та прийняття рішення щодо подальших заходів. Якщо хтось пам’ятає, приблизно в той самий час Кремль почав вентилювати тему про поділ України з Польщею, якій прутін великодушно віддавав Захід України.
Тоді з Варшави прутіна відверто послали за добре відомою саме росіянам адресою, з чого у Кремлі відверто здивувалися, але так і не зрозуміли, що потрапили в паралельну реальність і виглядають ідіотами. Втім, війська, зазначені в цьому плані, вже прибули до місць зосередження, які мали стати вихідним рубежем для початку операції. Тобто фазу підготовки початку операції було вже завершено, але схильність до театральних ефектів диктувала необхідність створення приводу для початку вторгнення. Ця частина заходу не входила до плану операції, бо готувалася іншими відомствами. Зрозуміло, що для цього передбачалося влаштувати якусь провокацію, яку слід було пристойно задокументувати і під її прикриттям розпочати «дії у відповідь». Це родова хвороба російсько-совково-ерефівської влади, яка завжди хоче виглядати білою і пухнастою, зазнавши підлого нападу. Зрозуміло, що всім буде розказано, що москва змушена застосувати силу у відповідь на якийсь жах, який було більшою або меншою мірою чисто інсценовано.
У такий спосіб розпочалася вже далека совково-фінська війна 1939 року. Вона розпочалася зі знаменитого «Майнільського інциденту». Суть його зводилася до того, що фінни нібито обстріляли совок із артилерійських гармат і вторглися на його територію. Для достовірності заходу заготували зеків, яких планували переодягнути у фінську військову форму і розстріляти біля кордону. Відповідні розпорядження було виявлено в архівах, але міжнародна ситуація вже була напруженою настільки, що влаштовувати цирк із зеками стало зайве. Просто влаштували приліт кількох снарядів невідомо звідки на совкову територію, і все. Вони нікуди конкретно не влучили, нічого не зруйнували і нікого не вбили, але цього вже було достатньо для того, щоб «випадково» розгорнуте угруповання совкових військ із бронетехнікою, авіацією та іншими речами перейшло в наступ саме в цьому місці.
Приблизно те саме було влаштовано у 2008 році у Грузії – той самий «Майнільський інцидент», але з урахуванням того що у населення з’явилися персональні засоби відеозапису, довелося таки трохи покришити своїх, щоб вийшла пристойна картинка, яка виправдовує вторгнення. До речі, як і у фінській війні, біля кордонів Грузії випадково саме відбувалися «навчання» ударного угруповання російських військ, а в Абхазію і на Північний Кавказ кілька тижнів прибували ешелони з військами. Коли доставку військ було закінчено і всі були на місцях, грузини напали на російські війська.
Що характерно, в обох випадках на повному серйозі пояснювалося, що маленькі Фінляндія та Грузія, населення в яких навіть менше, ніж у москві, вирішили напасти на совок або рф, щоб захопити й поневолити. У совковій пресі безпосередньо перед нападом на Фінляндію писали, що фінська «лінія Маннергейма» – ланцюг укріпрайонів, що навис над «північною столицею», щодня їй погрожуючи. І населення совка цьому вірило, як вірить і зараз населення рф.
Тобто керівництво вже було настільки впевнене у градусі дебілізації населення, що пропаганда не переймалася правдоподібними версіями. «Лінія Маннергейма» – бетонні споруди винятково оборонного характеру. За своєю природою вони не можуть рухатися в бік противника і загрожувати йому чим завгодно. Військова цінність лінії виникає лише в разі атаки противника. При цьому зі зброї, яку хоча б умовно можна було віднести до наступальної, у фіннів було два літаки і три танки. А совок мав тисячі танків та літаків і в цьому не бачив жодної загрози. Але навіть не ці міркування, а класифікація «лінії Маннергейма» – оборонна споруда – мала б насторожити совків. Як може оборонна споруда загрожувати?
Те ж саме москва впарює й зараз. Їй не подобається американська система ПРО, якою США прикривають свою територію і територію своїх союзників. Остання літера абревіатури означає слово «оборона», тобто захист від нападу. Але москва розповідає, що ПРО несе загрозу, і водночас хвалиться, що має найбільшу у світі кількість танків та легкої бронетехніки. Росіяни слухають це, роззявивши рота, і обурюються з цього приводу, неначе ПРО візьме і «як стрибне» на них!
Якщо уважно простежити за «стурбованістю» або «обуреннями» москви, то виявиться, що її категорично дратує будь-яка наявність сили, здатної протистояти її агресії, а те, що вона постійно живе агресією, ми побачили з наведеного вище. Причому найбільше роздратування рф викликає наявність у сусідів можливостей і бажання чинити опір її агресії. При цьому сусідам задарма не потрібна росія ні цілком, ні частинами, і ніхто навіть у страшному сні не бачить можливості контролювати територію, населену росіянами – ледачою, весь час п’яною, незадоволеною та агресивною публікою. Століття селекції дали такий тип населення, що його навіть перевиховувати ніхто не візьметься. Але самі росіяни та їхня росія завжди лізуть до інших або з повчаннями, або для того, щоб пограбувати. Зусилля в напрямі захисту від російських нападів вони сприймають як виклик.
Загалом вони розуміють, що такий їхній світогляд нікому не до вподоби, а тому їм доводиться камуфлювати свою агресію як відповідь на напад жертви. Тому для початку наступу їм потрібен гучний привід, який вони самі і влаштовують. До речі, «Майнільський інцидент» Європа не проковтнула і видала совку під зад коліном, вигнавши його з Ліги Націй. У нинішніх ООН та ОБСЄ все настільки протухло, що ні «Цхінвальський інцидент», ні відверта агресія проти України з формалізацією анексії частини її території навіть не поставили питання про те, щоб викинути лепрозорій з ООН.
Тож до літа 2015 року готувалася якась провокація, що мала запустити в дію план агресії, фактично ставши тим днем «Д», від якого йшов відлік усіх оперативних ходів та рух сил і засобів. Публікація цього плану зім’яла весь захід, але зігнані до західних кордонів рф війська вже треба було якось використовувати, бо армія, що стоїть без діла, – джерело смути. І от через пару місяців почалася Сирія. Двотижневе захоплення України було відкладено в довгу шухляду, і, напевно, оперативні плани вже переписано. Але й Україна не стояла на місці і теж, напевно, має власні оперативні плани на випадок вторгнення, а крім того, має вже досвідчену і боєздатну армію, яка вміє і бажає воювати і знищувати саме російського агресора. На це теж доводиться звертати увагу і робити поправку в планах.
Для того щоб уявити, чого насправді хоче прутін у своїх агресивних діях, далеко ходити не варто. Він розмірковує виключно в совковій парадигмі і бере звідти майже всі прийоми та ходи. Загалом 18 років свого правління прутін скрупульозно будував квазісовок і, зрештою, побудував його так, як собі уявляв. Він спорудив якийсь сплав самодержавства і совка, де ставка робиться на найбільш тупоголовий та/або підлий шар суспільства, замішаний на люмпен-пролетаріаті та люмпен-інтелігенції.
Так, нинішня рф дала сходи саме люмпен-інтелігенції. У совку інтелігенція теж не була подарунком, але в її середовищі завжди знаходився протестний прошарок і генерувалися яскраві дисиденти. При цьому інтелігенцію було зламано справді масовими репресіями в її лавах. Там чітко розуміли, що за ненароком сказане слово можна надовго або назавжди поїхати в табори. Обираючи між ганьбою та смертю, вони просто обирали ганьбу, а отримували і те, й інше. Нинішня інтелігенція не знає, що таке масові репресії, її не поставили перед вибором – ганьба чи смерть. Вона настільки виродилася, що навіть вибір – жерти вдосталь або ганьба – для неї не стоїть. Вона готова з головою пірнути в ганьбу просто для того, щоб солодко й досхочу жерти. Найбільш імениті актори-режисери вивалялися у бруді, виправдовуючи себе тим, що цим вони вибили гроші для створення нових театрів. Тільки річ у тому, що ці театри, німі й безмовні, щойно народившись, уже покрилися саваном самоцензури і ніколи не пропустять п’єс або вистав у стилі «Голий король». Навіть ті, хто за совка були прапором боротьби з аморальною владою, стали підгодованими ручними шавками.
Саме ці люди генерують у маси дурман, який і сформував цей неймовірний сплав ультрабагатої злодійської влади та люмпену, який молиться на неї, дійшовши до абсурду. Вже багато росіян серйозно говорять про те, що вони пишаються прутіним і Ко, які стали найбагатшими грабіжниками всіх часів і народів. Мовляв, знай наших!
Тому бажання решти світу відгородитися від цієї величезної божевільні вони легко сприймають як загрозу. Вони сприймають це як небезпеку. І прутін не винаходить велосипеда, а просто використовує совкові напрацювання навіть щодо агресивних планів, а такі спливли після розвалу Варшавського договору. Угорщина, Чехословаччина, а в середині нульових років – і Польща оприлюднили совкові оперативні плани щодо війни в Європі. Найціннішою частиною інформації стали саме польські матеріали, бо штаб-квартира совкового альянсу була у столиці Польщі – Варшаві.
СІМ ДНІВ ДО РЕЙНУ
Після того як Польща опублікувала матеріали оперативного плану наступальної війни країн Варшавського договору в Європі, які є в її розпорядженні, і до них було долучено матеріали, опубліковані Угорщиною та Чехословаччиною за десять років до цього, став зрозумілий задум усіх операцій такого плану.
Як зазначалося вище, початком операції мала стати провокація в особливо великих масштабах. План передбачав, що противник першим завдасть ядерного удару по 25 цілях, розташованих у Польщі, включаючи Варшаву і Гданськ. Саме цей момент запускав у дію оперативний план, відомий зараз за умовною назвою «Сім днів до Рейну».
Що характерно, зараз розсекречено і оперативні плани країн НАТО, які в той самий час діяли в рамках доктрини «Гнучка відповідь». Вона ніяк не стикувалася з тим, що собі напланували совки. Перша і головна розбіжність – НАТО не планувало ні 25, ні взагалі скількись превентивних ядерних ударів по території країн Варшавського договору, зокрема по Польщі.
Далі: совкові оперативні плани виходили з того, що по Європі буде завдано серію ядерних ударів «у відповідь», але при цьому такі дії не повинні були привести до глобального обміну ядерними ударами, бо ні по Франції, ні по Великій Британії, ні по США удари в рамках цієї операції не передбачалися. Совкове керівництво вважало, що США не підніматимуть ставок до глобального рівня і не підуть на обмін ядерними ударами між совком і Штатами. Крім того, в москві вважали, що Англія і Франція, не отримавши ядерних ударів, залишаться осторонь сутички. У підсумку початкова фаза операції обмежиться обміном ударів тактичними ядерними боєприпасами паритетної кількості. Тобто Польща мала прийняти 25 боєголовок, а совок відповість приблизно такою самою кількістю ядерних боєприпасів і накриє відповідно Гамбург, Дюссельдорф, Кельн, Штутгарт, Мюнхен і Нюрнберг на території ФРН. Крім того, знищенню підлягали Антверпен, Амстердам, штаб-квартира НАТО у Брюсселі і, для різноманітності, два ядерні боєприпаси було підготовлено для Данії. Серед іншого, знищення Гамбурга, Антверпена і Амстердама повинно було максимально ускладнити перекидання військ із Великої Британії та США, позбавивши НАТО великих морських портів.
Уже з цієї початкової фази операції у світлі відкритих документів саме собою виникає запитання: хто ж розноситиме Польщу двадцятьма п’ятьма ядерними зарядами? Як з’ясовується, НАТО не планувало це робити першим. Отже, для початку війни по Польщі повинен був ударити сам совок.
Але це не все. Відомо, що сили совка і країн Варшавського договору було розподілено нерівномірно. Так, у Польщі був мінімум військ, тоді як найбільшим угрупованням совкових військ була Група радянських військ у Німеччині – ГРВН, або GSFG. Кожна армія складалася з трьох або чотирьох танкових та мотострілецьких (механізованих) піхотних дивізій. По суті, це були ударні армії. Схоже на те, що північний напрямок для ГРВН був основним, і там було зосереджено кулак із 2-ї гвардійської танкової армії, 20-ї гвардійської армії та 3-ї ударної армії, яка складалася з семи танкових і п’яти мотострілецьких дивізій. Там було зосереджено основні сили армії НДР. Національна народна армія Східної Німеччини вважалася найкращою з нерадянських сил пакту, вона виставила угруповання з двох танкових та чотирьох механізованих піхотних дивізій.
Тобто ударне угруповання вже було давно зосереджено біля західних кордонів НДР, маючи необхідні запаси боєприпасів, пального і всього необхідного для ведення наступальної війни. Йому не потрібен був довгий логістичний ланцюг, як для совка. Все вже було на місці і фактично розгорнуто для наступу. В цьому сенсі Польща не мала стратегічного значення, а тим більше стійкість польської армії наприкінці 70-х була під великим питанням, бо там уже вирували антисовкові настрої. Цікаво, що оперативні плани не брали до уваги можливостей Війська Польського. З цього напрошується висновок про те, що вся Польща разом з її армією і, по суті, не потрібним совку морським портом Гданськ мали стати величезним аналогом «Майнільського інциденту», і поки Штати приходили б до тями після масованого ядерного бомбардування, вся операція мала закінчитися. Так вважали у москві, але не у Брюсселі та Вашингтоні.
Як тепер зрозуміло, весь цей грандіозний оперативний план було побудовано виключно на провокації, яку мала влаштувати сама москва. Плани НАТО не тільки не припускали такого удару по Польщі, а й узагалі – першого удару. Якби такий і планувався, то не по порожній Польщі, а по напханій совковими військами Німеччині. Але, на відміну від сценарію москви, НАТО таки мало чіткий план дій у разі ядерного удару совка. Там спочатку передбачалося масоване застосування ядерної зброї у відповідь, і по совку в тому числі. Тобто розрахунок на те, що поки догорятиме Польща, Штати і НАТО стоятимуть з роззявленим ротом, був марним і помилковим, а отже, не базувався на даних розвідки і від початку планувався на власній провокації. Словом, Польщею совок просто планував підтертись, і нічого більше. Оскільки ядерного удару у відповідь москва не очікувала, то далі в дію повинні були вступити сухопутні війська, зібрані у два ударні угруповання. Перше мало рухатися до кордону Франції рівнинною місцевістю через територію ФРН, Нідерландів, Бельгії та Люксембургу.
Одночасно з цією групою повинна була розпочати рух центральна група військ, яка дислокувалася в Чехословаччині, та південна частина ГРВН. На території НДР, що примикає до Чехословаччини, розташовувалися 8-а гвардійська армія і 1-а гвардійська танкова армія, загалом три танкові і три мотострілецькі дивізії. Південніше, уже в Чехословаччині, стояли дві танкові та три мотострілецькі дивізії совка і три танкові та п’ять мотострілецьких дивізій Чехословаччини. На відміну від північного угруповання, яке мало йти Північнонімецькою низовиною і подолати значну відстань, центральному угрупованню слід було пройти лише 120 км для того, щоб вийти на лівий берег Рейну. Хоча відстань до Рейну була мінімальною, на шляху ударної групи стояли західнонімецькі та американські війська, які, використовуючи природні перешкоди – нерівності місцевості, мали непогані шанси для оборони.
Враховуючи це, план наступу передбачав широке використання десантних військ, які мали захопити комунікації в тилу противника, зокрема мости через річки, і забезпечити зустрічну підтримку військам, які наступали. Крім того, сили спецназу повинні були нейтралізувати ракетні пускові установки як засобів ППО, так і ракет класу «поверхня – поверхня» «Першинг».
Ці дії мали полегшити й роботу авіації. Але з самого початку враховувалося, що всю систему ППО противника нейтралізувати не вдасться, а тому передбачалося діяти в повітрі відповідно до ситуації – або ігнорувати засоби ППО, або намагатися нейтралізувати їх уже засобами авіації. Загалом основною метою цієї операції було захопити Західну Німеччину, тим самим завдати поразки НАТО, фактично знищивши його. При цьому в москві вважали, що проведення такої операції не переросте у глобальний конфлікт хоча б тому, що великі райони Європи стануть пустелею або радіоактивним сміттєзвалищем, і битися за це вже не матиме сенсу.
Усі ці заходи планувалося завершити за сім днів, без тривалої м’ясорубки. Вважалося, що серія ядерних ударів просто вразить Захід, і він не зможе адекватно відреагувати на цю ситуацію. Орієнтовно все мало розпочатися у 1980–1981 році, і під цю справу було організовано гігантські маневри «Захід-81». Але щось не склалося.
У зв’язку з цим хотілося б звернути увагу мешканців Польщі, Німеччини, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу й Данії на те, що Владімір прутін відкрито говорить, що він хотів би відновити совок, загибель якого стала найбільшою геополітичною катастрофою сучасності. А крім того, рф щойно провела масштабні навчання «Захід-2017». Якщо у деяких людей зовсім відбило пам’ять, то ми нагадуємо, яку долю їм приготував совок, який так любить прутін і який він намагається відновити.
Одного цього достатньо для того, щоб притягати до відповідальності або як мінімум гнати з політики тих, хто намагається підігравати прутіну, якого, як у совкові чи раніші часи, потягло воювати на Захід. Ця зараза лікується лише знищенням її джерела. Жодні метаморфози, перебудови та зміни назв не допоможуть – історія це показала однозначно, і настав час зробити правильні висновки, бо повторення помилок може всім коштувати дуже дорого.
ЕПІЛОГ
Назву цієї статті було взято з першоджерел совкових часів, де оцінювався час для здійснення одного з численних агресивних планів росії. Тоді я навіть не міг подумати, що до всього, що описано вище, додасться ще один план – «Київ за три дні».