Іти по-великому

Публікація від 21.10.2017

Автор перекладу: Світлана

Напевно, досить багато наших читачів знайомі з творчістю Віктора Суворова і читали його книги або хоча б дивилися їх екранізацію чи окремі документальні фільми за мотивами його книг. Насправді ім’я цієї людини увійде до підручників різноманітних дисциплін, тому що він став одним із найбільш яскравих і розумних руйнівників совкової пропаганди, зітканої з міфів різної якості. Втім, деякі питання він упустив, а в деяких моментах так і не зміг позбутися совкової спадщини. Це й зрозуміло, тому що людина, скалічена совком, ніколи повністю не виб’є з себе цієї погані. Десь у потаємному куточку вона обов’язково залишиться, а знайдено її буде зовсім випадково, коли здавалося, що з нею давно покінчено.

Одним із прикладів такої совкової спадщини було твердження Суворова про те, що Гітлер не збирався всерйоз воювати з совком. Це він обґрунтовував тим, що він як розвідник не виявив заявок на зимове обмундирування, зокрема кожухи. З цього було зроблено висновок про те, що до зимової кампанії Вермахт не готувався, а закінчити війну з росією до холодів нереально. Він припустив, що якби Гітлер не змінив напряму основного удару з Москви на Південь, Кавказ, Москва могла бути захопленою. І в цьому місці він видав думку, яку ми спробуємо відтворити якомога ближче до тексту.

«Це у них падіння столиці означає кінець війни, а у нас (він пішов на Захід ще з совка, і «у нас» – це в совку чи росії) – все лише починається. Російський мужик прокидається, злазить із печі, бере вила і сокиру і починає битися по-справжньому».

Саме такі моменти і вказують на совкові атавізми Суворова, бо він помилився тут у всьому. По-перше, Вермахт готувався до війни взимку. Інша річ, як він готувався. Документально підтверджено, що Генштаб сухопутних військ у районі 15 липня 1941 року провів розширену нараду, повністю присвячену заходам з підготовки до зимової кампанії. Насамперед питання стосувалися постачання і було сформовано заявки для промисловості саме на зимовий період бойових дій.

Але це не все. Москву за її історію захоплювали неодноразово, і навіть спалювали. Після цього ніякі мужики з печей не злазили і за вила не бралися. А якщо хтось і зліз, то вирушав до Москви грабувати, доки панував хаос. Майже завжди подібні заходи відбувалися тому, що московські князі, а згодом – і царі не тримали слова щодо виплати данини. Конфлікт вирішувався завжди однаково – Москва виплачувала борг та неустойку, і жодних баталій там близько не було.

В іншому місці Суворов уточнює, що він має на увазі війну з Наполеоном. Нібито саме після захоплення Москви і почалася «вітчизняна війна». Тут теж виявився совковий дух. Перед тим як російські війська драпанули з Москви, генерал-губернатор, граф Федір Васильович Растопчин розпорядився про створення команд паліїв, які мали підпалити місто перед очима Наполеона. Дивно, що за цей славетний подвиг і винахідливість росіяни не представили графа до лику святих, але його вважають патріотом і видатним діячем. Причому імператор Нерон у них вважається взірцем виродка, хоча той Рим не палив, а Растопчин – красунчик, «видний діяч», хоча він точно спалив Москву, що підтверджено документально.

Так от, коли Наполеон увійшов у палаючу Москву, він там виявив кинутими тисячі поранених солдатів, яких там залишив інший герой, що драпанув із залишками армії в безкраї ліси, як це колись зробив Дмітрій Донський. Крім того, він став свідком жахливого, дикого та безмежного, суто російського мародерства. Російський мужик зліз із печі, взяв сокиру, вила, мішок і вийшов на велику дорогу. Ніякого «отєчєства» йому задарма не треба було, він повністю поринув у пограбування. Наполеон сам пішов із росії тому, що усвідомив повну непотрібність як самої країни, так і її населення. Єдине, з чим не посперечаєшся, – за Москвою залишалося ще дуже багато землі. Ніхто Наполеона в росії не перемагав. Якби справа була саме так, то в битві при Ватерлоо, де вирішувалася доля Франції та Наполеона, стояла б російська армія, але її не було через відсутність як такої. На той час, за два роки після Бородіна, вона так і не встигла оговтатися, а тому армію Наполеона розбили англійці, пруссаки та інші народи, росіянців там близько не було, як не було «вітчизняної війни та багато чого іншого».

Обидва ці епізоди, з Наполеоном у 1812 і Вермахтом у 1941 роках, справді вказують на складність війни з цією країною, якщо мати на увазі її окупацію. Вона занадто велика, а тому воювати з нею треба, виходячи з цієї обставини.

Далі слід звернути увагу на те, що ж являє собою ця 1/7, колись – 1/6 частина суші. Насправді більша частина цієї території є цінністю лише в аспекті корисних копалин, які було виявлено (здебільшого) у 20-му столітті. Навіть до початку Другої світової війни більшість копалин залишалася нерозвіданою. Тому велика частина великих земель, особливо за Уралом, навіть задарма нікому не була потрібна. І коли настав час віддавати старі єкатерининські борги, імперія легко продала Аляску за копійки. Тоді не було перспектив освоєння цих земель. Потрібно розуміти, що суворий клімат не давав розвивати навіть сільське господарство, а імперія була аграрною країною. Більшість Сибіру й Далекого Сходу розташована в районах вічної мерзлоти, де за кілька метрів під поверхнею лежить шар льоду, що не тане навіть влітку.

Навіть у європейській частині більша частина земель особливої цінності не мала, а за Уралом – поготів. Словом, із такими даними совок та імперія повинні були дуже добре випрошувати загарбницьку війну агресора на своїй території. Навіть у найбільш рожевих фантазіях Гітлер не уявляв руху Вермахту за Урал. Втім, війни відбувалися постійно, і частіше за все саме росія або совок виступали в ролі явного агресора.

Це важливо для розуміння наступного питання. У книзі, присвяченій Жукову, Суворов побіжно описав біографію пацієнта, не занурюючись у деталі, а докладний опис становлення та подальших подвигів починається з боїв з японцями у глухій монгольській пустелі. Дивно, чому Суворова не зацікавила причина цієї бійки. Зазвичай усіх влаштовує класичне пояснення того, що в цій глушині виникли різночитання в місці проходження кордону. Причому обидві сторони посилалися на власні карти, які давали зовсім невеликі відмінності у місці, де нічого цінного немає й досі.

Просто уявімо, що совок там програв і японці таки закопали стовпчик там, де хотіли. Що б від цього змінилося? Коли за рік Сталін захопив Бессарабію і Буковину, він чітко позначив рух до нафтопромислів Плоєшті, до яких залишалася доба ходу з боєм. Ціна питання була очевидною та дуже високою, а на Халхін-Голі такого не було за визначенням. Мало того що це була не совкова територія, то й щось більш-менш цінне можна було захопити лише за кілька сотень кілометрів. Рубатися, а тим більше – так завзято, з масовими розстрілами бійців та офіцерів РСЧА просто не було сенсу.

Насправді ні совок, ні Монголія нічого не здобули після цієї перемоги. Що найцікавіше, у розмові зі Сталіним Жуков назвав найбільш серйозну проблему, з якою йому довелося стикнутися, – постачання. Жуков стверджував, що лише відсутність чітко організованої служби тилу може завадити проведенню наступальних операцій. Цей досвід і це зауваження стали основою для висування всіх матеріально-технічних засобів РСЧА до західних кордонів совка навесні-влітку 1941 року, і це стало фатальною помилкою.

Але тут є дзеркальне відображення ситуації. РСЧА справді мала дуже розтягнуті комунікації. Тримати воююче угруповання військ за сотні кілометрів від баз і складів зберігання – серйозне завдання. А от у японців із цією справою все було набагато краще, бо на території Північного Китаю вже було розгорнуто Квантунську армію, і за всією логікою подій, японці могли легко наростити своє угруповання на Халхін-Голі до будь-яких розмірів і забезпечити його всім необхідним. Ніхто не ставить запитання про те, чому японці цього не зробили.

Але повернімося до самої бійки в Монголії. Ніхто й ніколи не пояснював ні сенсу цієї операції, ні тих вигод, які було отримано, ні того, чому японці не підтягнули додаткових військ, щоб просто змести угруповання совкових військ разом із героїчним Жуковим. А вся справа в тому, що у японців просто не було мети, яку слід досягати великими силами. Ну, захопили б вони той злощасний шматок пустелі чи взагалі всю безплідну, пустельну Монголію, – що б це їм дало? На півдні були родючі землі колоній європейських країн, з помірним або тропічним кліматом, де можна було налагоджувати імперське життя, а Монголія, і тим більше – Сибір, японцям задарма не потрібні. Але якщо вже виникла бійка – вони почали битися.

Для оцінки того, що робив совок, важливо розуміти просту річ. Японія вже майже десять років вела успішні загарбницькі війни в Азії, тим самим зробивши заявку на участь у вищій лізі. Їй уже нічого не треба було доводити, бо Японську імперію вже сприймали як країну світового масштабу, на думку та вимоги якої треба зважати.

Совок ще не був таким, бо останні подібні дії Москви зазнали приголомшливого фіаско. Тут ідеться про Варшавський похід та про війну в Іспанії. До 1939 року Сталін виводив країну до вищої ліги, але для цього треба було продемонструвати якусь заявку. Халхін-Гол став саме такою заявкою. Сталін показав, що совок може наступати і може перемагати, тому до його вимог треба ставитися серйозно. Час рішучої битви ще не настав, і Сталін хотів вибрати «вільний хід спускового гачка», як це зробив Гітлер з Австрією та Чехословаччиною. Але для цього треба було показати, на що ти здатен. Загалом саме ця бійка переконала керівництво Німеччини в тому, що з Москвою треба домовлятися: бої ще тривали, але їхній результат уже був зрозумілий, а в Москві було підписано пакт Молотова-Ріббентропа, де Москва вже могла ставити свої умови. Тобто бажання потрапити до вищої ліги має на чомусь ґрунтуватися, а потім треба підтверджувати своє право залишатися в ринзі.

Цілком можливо, що війна рф в Україні та Сирії стала приблизно такою самою заявкою, як війна совка в Монголії. Путіну не вдалося досягти рівноправного ставлення Заходу через його злочинне минуле, але він не залишився стояти біля зачинених дверей і вирішив вибити їх ногою. Тобто Путін вирішив сходити «по-великому» до елітного клубу. Це не тому, що росії хтось чи щось загрожував, – це ми з’ясували вище. Те, що собою являє навіть нинішня росія, – нікому не потрібно. Особливо це стосується деградованого населення, яке примудряється отруювати собою близькі й далекі країни навіть дозою невеликих іммігрантських громад.

Справа не в безпеці, а в бажанні покермувати світом. Не дивно, що після початку агресії в Україну Путін особисто розповідав Меркель про те, що він хотів би розкреслити світ на зони впливу, без підстав зарахувавши себе до вищої ліги. На це йому було сказано, що туди вже так не заходять, і навіть за старими критеріями рф не пролазить, бо їй нічого пред’явити як безперечні та безумовні перемоги. З України Путін тепер просто не може вийти, а Сирію – не може кинути. Але ні там, ні там перемогою навіть не пахне, а кінця війнам не видно. Принаймні, сама Москва вже не може здобути перемогу, як і вийти звідти. Тому вона гарячково спалює все нові сили й засоби, і так до моменту, поки не надірветься.

На пропозицію поділити світ на сфери впливу Штати відповіли обіцянкою опублікувати накрадене путінською бригадою бабло, після чого конфіскувати його в дохід країни перебування коштів. З урахуванням останнього, такий захід повинен сподобатися навіть Китаю. Словом, Путін хотів сходити по-великому, і він сходив. Але тільки зараз проявляється справжній зміст цього виразу у виконанні президента рф.