Короткий курс диктаторології (Частина 2)

Уперше опубліковано: 23.05.2022

Справа в тому, що якщо диктатор за своєю суттю – особа цивільна і він став таким не внаслідок військового перевороту, вже маючи полковницькі чи генеральські погони, то потяг до полководства свідчить про те, що клієнт дозрів і тепер вважає себе вищим за всіх сучасників, як кожного, так і разом узятих. Диктатор почувається орлом, що злетів настільки високо, що пройшов хмари, і внизу просто нікого не видно не те що рівного йому, а взагалі – нікого.

Словом, будь-яке велике психіатричне відділення або спеціалізована клініка обов’язково мають свого Наполеона або й кількох відразу. Іноді там зустрічаються Александри Македонські та Цезарі. Хоч і не дуже часто, але іноді вони зустрічаються в один і той самий час, а часом – навіть в одній палаті. За великим рахунком, вони нічим не відрізняються від диктатора в термінальній фазі розвитку, але є важлива відмінність.

Ось ця знаменита публіка все ж таки має критиків, хай і нечисленних. Адже штатний розклад клініки має головного лікаря, лікаря, медсестер та міцних санітарів. Вони можуть висловити критичні зауваження, одягнути гамівну сорочку і навіть вколоти галоперидол, а як ми з’ясували вище, у диктатора просто немає жодних критиків. Тому будучи таким самим діячем, як і ці, він не має ні санітарів, ні галоперидолу, ні гамівної сорочки. І якщо тих красенів ніхто не бачить, то вид цього діяча просто скрізь: у телевізорі, у пресі чи просто на портретах, які одразу впадають у вічі у всіх присутствених місцях. Зрештою, його ім’ям починають називати все – від вулиць та площ до громадських сортирів.

Тобто в якийсь момент велич, за яку боровся диктатор, стає надмірною і перетворює його на звичайного ідіота, місце якого – у спеціальній клініці під наглядом досвідчених та рішучих лікарів. Однак природа повинна мати і якісь власні механізми регулювання для того, щоб не допускати такого явного виродження, і вони таки є. Ніхто не скасовував ні шарфів, ні табакерок, але, як відомо, у Долі немає своїх власних рук, і для того, щоб вона наздогнала диктатора, потрібні чиїсь руки.

Дуже часто вони таки знаходяться, і тоді все закінчується швидко й без особливої експресії. Пишний похорон підводить риску під життям повністю звихнутого диктатора, і через кілька днів телевізор про нього вже не згадує, а його портрети без особливої помпи переміщуються з кабінетів і залів на смітник. І якщо вчора публіку не дивувала їхня наявність на найпочесніших місцях, то сьогодні та сама публіка не дивується виду портрета у смітнику.

Проте в окремих випадках цих рук немає зовсім. Точніше, самих рук у сенсі частин тіла – хоч греблю гати, але ростуть вони рішуче не з того місця, щоб ними втримати шарф, табакерку чи дерев’яний дрючок, як у випадку з Муамаром Каддафі. І тоді все йде в режимі «без рук». Так із життя пішов дідусь Ленін. Багато хто пам’ятає його саме під таким сценічним псевдонімом, але просто нагадаємо про те, що цей самий дідусь вирушив у інший світ у свої 54 роки. І що характерно, смерть диктатора, що називається, «своїм ходом», без якогось драматизму, на зразок Муссоліні, Гітлера чи того ж Каддафі, відбувається таким чином, що краще не треба.

Володимир Ілліч віддавав кінці болісно і з розумінням того, що саме зараз він скочується зі свого п’єдесталу у вигляді безпорадної ляльки в яму, яка виявилася набагато сильнішою за «вождя світового пролетаріату». Приблизно те саме сталося і з товаришем Сталіним. Кажуть, що його притруїли щурячою отрутою, але його смерть теж не була швидкою та легкою. Повільно вмираючи, він також встиг оцінити перехід від стану абсолютної влади та відчуттів напівбога до ганчірки, що лежить на підлозі й розуміє, що вся його могутність тепер не варта ламаного гроша.

Усе це до того, що дідусеві Вові вже 70, і йому вже – давно пора. Адже до такої дати Володимир Ілліч уже 16 років як був остаточно прилаштований. Тому в нього зараз залишається шанс зробити все швидко і навіть забезпечити собі заїзд на лафеті. Але час цей стрімко минає, а потім – буде пізно. Як-то кажуть, все вже було і буде знову.