Короткий курс диктаторології (Частина 1)

Уперше опубліковано: 23.05.2022

Автор: anti-colorados

Авторка перекладу: Світлана

Будь-який диктатор вважає себе унікальним, неповторним і часто – неперевершеним. Це є цілком зрозумілим наслідком стандартного ланцюга подій, який проходить будь-який із представників цієї спільноти. Напевно, кожному з них було б неприємно дізнатися, що загалом до нього робили приблизно ті самі речі, і що найприкріше, після нього – все повториться. Ці діячі найчастіше не навантажували себе вивченням того, як виглядали диктатури до них, і тому не порівнюють власні дії з тим, що вже було багаторазово.

Адже це явище має величезну історичну базу, і від часів диктатора Луція Корнелія Сулли все добре описано. Інша річ, що диктаторові це не цікаво, і переважна більшість цих персонажів просто неосвічені і навіть не підозрюють про те, що є лише одними з багатьох діячів, яких після смерті переважно вважали покидьками.

Зараз будь-який диктатор робить те саме. Насамперед він намагається знищити всіх, хто сумнівається в його величі, а саме – пресу. Але дуже швидко він приходить до висновку про те, що згубний вплив преси не вивітрився, і тоді переслідувань зазнають окремі персонажі, які можуть цю критику адекватно сформулювати. Після цього настає черга просто незадоволених, але вони закінчуються дуже швидко, бо вголос уже ніхто не висловлює сумнівів у його величі. Але ж він чудово знає, що ця сволота якщо й не говорить уголос те, що про нього думає, то може сказати будь-якої миті, якщо станеться якийсь катаклізм.

Тому починається пошук тих, хто вдало замаскувався, з переходом на іншу категорію – тих, які поки що не виявили невдоволення, але можуть це зробити будь-якої миті. І, зрештою, диктатор приходить до думки про те, що ці маси взагалі схильні до сумнівів щодо його величі, а тому їх треба тримати в такому стані, щоб сумнівів не допустити. Тож програється стандартна п’єса «Я і сволота», і всі відмінності тут полягають лише у швидкості розширення кола сволоти.

Але й сам диктатор не місці не стоїть. У міру ослаблення можливої критики він стає дедалі величнішим. Якщо він не має якихось фізичних вад, він обов’язково розіграє роль альфа-самця і неповторного Казанови, а потім, залежно від середовища, звідки його занесло в диктатори, він стане великим діячем мистецтва – наприклад, письменником, поетом, художником, співаком чи навіть музикантом.

Крім того, він може стати і великим спортсменом, який усіх перемагає. Причому він ніколи не стане стрибуном у довжину чи висоту, бо там важко зобразити феноменальні результати, а от борцем чи хокеїстом – легко. Вже побороти він все-таки зможе, а скільки шайб або м’ячів заб’є, то це просто рахувати втомишся. Звісно, він може придумати оригінальні види спорту на зразок стрибків убік, бігу на місці або метання коров’ячих плесканців, але тут є обмеження – оточення може не зрозуміти величі.

Ну, і як не крути, кожен такий діяч вважає себе полководцем і Наполеоном. Без цього – нікуди. І тут ще велике питання в тому, кого з них сильніше заносить – любителів виряджатися в мундири і навішувати на себе брязкальця чи тих, хто підкреслено нічого на себе не вішає. Практика показує, що трупів залишається більше за тими, хто уникає примірок мундирів перед дзеркалом. Але коли диктатор сягає стадії «великий полководець», спрацьовує умовний сигнал попередження.

(Далі буде)