Автор: anti-colorados
Якщо говорити вкрай м’яко та виважено, то дії саме політичного керівництва країни у кращому разі виглядали непрофесійно та місцями – інфантильно, а частина кротів уже відверто працювала на здачу України. Достатньо згадати День дикого шашлику, призначений цим керівництвом на першу дату вторгнення – 16 лютого, та собачий вереск радості, коли цього дня вторгнення не відбулося. Замість того щоб стрімко вживати найрішучіших заходів, уряд продемонстрував повну неадекватність, і партнери це побачили. Саме тому вони давали нам тиждень-два, і на тому – все.
Скажімо так, якщо хтось в курсі того, які сили й засоби були в Києві вранці 24 лютого і хто вийшов на вулиці з автоматами і гранатометами, той, безумовно, зробить висновок про те, що час із 16 по 24 лютого було просто профукано. Це потім підтягнувся один дуже спеціальний полк, який і влаштував «Кошмар на вулиці в’язів» для еліти окупаційних військ. Але поки вони не підійшли, це був повний провал. І треба зауважити, що перед самим початком подій американці чітко вказали на Київ як першочергову ціль і навіть дали точне спрямування ударів по столиці. Тож вони мали всі підстави вважати, що Київ впаде за кілька днів, а зелені розбіжаться.
Єдине, чого американці не змогли врахувати, – що армія таки почула попередження партнерів і в тих рамках, у яких могла самостійно розвернутися та підготуватися, – зробила це попри ті дії, які виробляла зелена шобла. І ось коли пішли відчайдушні заклики про допомогу, про закриття неба і про все те, що всі чудово пам’ятають, цим аніматорам було сказано про те, що допомогу буде надано в тому випадку, якщо військовим буде розв’язано руки. А далі, із запізненням на кілька тижнів, бездарно втрачених з кінця січня чи, швидше – з кінця грудня, що дало б два місяці, ЗСУ почали відбивати напад і розгортатися – одночасно. А коли розгорнулися, всім стало зрозуміло, наскільки потужною силою є наша армія. І ось тоді почався другий етап цієї кампанії.
Якщо ти попросив допомоги і тобі її дали, то ти її приймаєш на тих умовах, на яких її надано, а тут треба зробити невеликий екскурс. У грудні 1979 року совок вирішив окупувати Афганістан. Як і чому це сталося, ми вже детально описували, але в цьому випадку важливе те, коли це сталося. Приблизно в той самий час почалося раптове та стрімке зближення Китаю та США.
Різкий крен внутрішньої та зовнішньої політики КНР, який виявився ще крутішим, ніж більшовицький НЕП, заклав Ден Сяопін, спадкоємець великого керманича, який впав у маразм. Китай загруз у злиднях і розрухах, і йому якось треба було випливати з низки кривавих потрясінь, якими було напхано епоху Мао, а Штатам Китай потрібен був як противага совку, що явно з’їхав з глузду. Почати бійку за архаїчний Афганістан, який навіть призом назвати не можна, було верхом божевілля, і Вашингтон справедливо вирішив, що кремлівський маразм цілком може привести до глобальної кризи. А з урахуванням добре відомих ідеологічних суперечностей між совком і Китаєм, а також з огляду на кілька військових криз, які просто дивом не переросли у велику війну між цими двома країнами, Штати справедливо вирішили, що мати Китай з його гігантською сухопутною армією як заспокійливий засіб для Кремля буде зовсім не зайвим.
(Далі буде)