Автор: anti-colorados

Але в цьому процесі виникла маса умовно демократичних країн, які мають відповідні атрибути, там ведеться риторика в демократичному стилі і навіть працюють демократичні інститути, хоч і з великими застереженнями. Проте була маса варіантів, де нести демократію було просто нікому, бо прагнення до неї не досягло того порога, коли процес руху ставав самопідтримуваним. Простіше кажучи, наскільки суспільство було готове прийняти ці принципи і головне – боротися за них охоче проливати кров, як Україна, наприклад.

Нести демократію в країни, які її не приймуть, – марно. Демократія – не та матерія, яку можна вбити у голову п’ятдесятим калібром. Це наше припущення, але зрештою прийшло розуміння того, що нести демократію куди заманеться – шкідливо і дорого. Якщо озирнутися на той шлях, який уже було пройдено, тоді, мабуть, і виникло розуміння того, що демократія має прагнути самодостатності як в інституційному, так і в економічному плані. Японія, Південна Корея, Німеччина та інші приклади показують правильний приклад докладання зусиль.

Якщо є така перспектива, в неї можна вкладатися, і це буде надійний та ідейний союзник, а варіанти на кшталт того ж Іраку чи Афганістану – прямо протилежний приклад. Із цього випливає, що якщо в конкретній країні є якісь військові цілі, то туди можна зайти, але після їх досягнення слід негайно виходити. Залишатися там, щоб запустити демократію, – марно за визначенням, і це буде дуже дорого й небезпечно.

Причому в цьому випадку під небезпекою маються на увазі не втрати особового складу й матеріальної частини, а тривала взаємодія з місцевими умовами. І це не тому, що місцеві навчать поганого, нічого подібного. Там деградуватиме власна державна система. Колеги з Німеччини можуть детальніше розповісти про те, що в Німеччині та низці європейських країн мало не до середини 90-х було дозволено давати відкати за межами ФРН. Причому ці суми проводилися через бухгалтерію та списувалися на законних підставах, щоб ті не підлягали оподаткуванню.

А ця практика стала можливою тому, що емпірично вже стався поділ країн на ті, в яких можна діяти цивілізованими методами, і ті, де без відкату взагалі нічого не працює. Але ця подвійність, коли в себе вдома корупція жорстко переслідується, а за кордоном – заохочується, розбещує власних управлінців і топменеджмент. Вони бачать, що корупція – не абсолютне зло, а за певних обставин вважають її необхідним інструментом. І цей досвід уже генерує внутрішній стан, коли людина сама визначає рамки необхідного для корупційних дій.

Достатньо подивитися на найвище політичне керівництво тієї ж Франції чи Німеччини, де корупція вже аж сочиться з владних коридорів, а високопоставлені корупціонери, тільки виходячи за хвіртку, одразу опиняються під дахом комерційних структур, часто – іноземних, які їм «золотили ручку» при посаді за специфічні послуги.

Це – велика тема, але ми підведемо риску і повернемося до ординських методів Китаю. Наша думка така, що США нарешті впіймали раціональне у своїй зовнішній політиці та дійшли висновку про те, що гігантські витрати на «демократизацію» того ж Афганістану – марні, бо при цьому відтягуються сили й кошти, які використовуються вкрай неефективно, а люди, які працюють на цьому напрямі, бачачи безцільність своєї роботи, сповзають у різноманітні корупційні схеми і приводять це додому.

Тобто у Штатах вирішили, що якщо Китай зі своєю ординською тактикою вирішив залізти в Африку, яку кілька століть за вуха тягли до цивілізації, але зробити цього не вдалося, то тепер може покрутити Китай. Але треба розуміти, що ця купа корупційних режимів поглинатиме масу коштів, і головне, на тій якості режимів, на якій грає Китай, ніколи не вийде ні Південна Корея, ні Японія, а це означає, що вони собі захапали купу режимів, чию лояльність доведеться оплачувати, а самі вони ніколи не стануть самодостатніми. Тобто Штати дають Китаю таки вхопити цю валізу без ручки і спробувати її втримати попри ті внутрішні суперечності та вікову ворожнечу, яка там ніколи не викоріниться.

Тобто Штати звільняються від баласту, а Китай завантажується ним дедалі сильніше. То навіщо йому заважати? Грубо кажучи, Китай зараз заходить до університету, з якого Штати вже вийшли з дипломом. І схоже на те, що Штати дали дуже стриману реакцію щодо китайської бази за принципом «Щоб було», але й не надто гучно, аби не сполохати.

Від Svitlana

Один коментар до “Китай в Африці. Що це? (Частина 5)”
  1. ” Якщо озирнутися на той шлях, який уже було пройдено, тоді, мабуть, і виникло розуміння того, що демократія має прагнути самодостатності як в інституційному, так і в економічному плані. Японія, Південна Корея, Німеччина та інші приклади показують правильний приклад докладання зусиль.”-пропущено дуже суттєвий момент. Японія, Півд. Корея, з деякими обмовками ФРН та Італія-мононаціональні держави і це дає основу для загальнодержавного інтересу . Ірак і Афганістан, як і більшість азійських та африканських країн, поліетнічні. І там завжди буде йти боротьба за просування “своїх”. Тому ще побачимо “балканізацію” переважної частини Азії, а згодом і Африки. США зробило дурницю, що не дали розвалитися Іраку(а згодом і Афганістану) за етнічним признаком.

Коментарі закриті.