Автор перекладу: Світлана
Сьогодні є сенс згадати дитинство, але не все, а лише те, що є важливим для дня сьогоднішнього. З цього приводу було сказано багато в художній літературі, і якщо хтось дивився «17 миттєвостей весни», то там було кілька важливих монологів, які Юліан Семенов взяв не зі стелі. Ну, а кульмінацією фільму був той самий монолог Мюллера, адресований Штірліцу після того, як з’ясувалося, що радянський розвідник хотів узяти валізу російської радистки і передати її фюреру про всяк випадок, адже бомби вже падали на Берлін. Але валіза виявилася важкою, і він кинув цю витівку, не знаючи про те, що всередині знаходиться ворожа «Енігма».
Словом, коли Штірліц викрутився з цієї ситуації, Мюллер йому розповів про те, що золото партії, яке знаходиться поза Німеччиною, – це міст у майбутнє. Що це звернення до дітей, яким зараз місяць, рік, три. А «тим, кому зараз десять, ми не потрібні», бо вони не пробачать голоду та бомбардувань. Ті ж, хто зараз нічого не тямить, говоритимуть про них як про легенду, а легенду треба підживлювати. Треба створювати тих казкарів, які перекладуть наші слова на інший лад. Той, у якому людство житиме через 20 років.
Ці слова виявилися пророчими, чи не так? Тільки 20 років було взято тому, що цю повість якраз і було написано через 20 років після закінчення війни, і тим самим задавалася актуальність події. Для відродження фашизму знадобилося на 20, а 60 років. Відродився він не в Німеччині, а в росії. А своє відродження російський фашизм позначив пунктиром, що відомий тепер як конфлікт за острів Тузла. Ну, а казкар Дугін тоді мав перший сеанс підходу до фюрера і пояснив йому на основі даних архівів СС, як можна все відтворити в місцевих умовах. Вони створили набір казок, який зайшов публіці, і вчені кажуть про те, що і Мюллер Семенова, і нові казкарі діяли за однаковим алгоритмом. Просто нагадаємо, як формується свідомість людини:
0–2 роки: у цей період формуються базові емоційні реакції та прихильність (наприклад, через взаємодію з батьками). Довіра до світу і почуття безпеки відіграють ключову роль.
2–3 роки: дитина починає виявляти самостійність, формуються такі риси, як упертість, цікавість чи схильність до співпраці, залежно від виховання та оточення.
3–6 років: у дошкільному віці активно розвиваються соціальні навички, самоконтроль, емпатія та основи моралі. Вплив сім’ї, однолітків та середовища стає особливо важливим.
6–12 років: у шкільному віці риси характеру закріплюються через досвід, навчання та соціальні взаємодії, хоча особистість усе ще залишається пластичною.
Як видно з наведеної карти, основні принципи світосприйняття формуються у дитячому віці, а в підлітковому остаточно закріплюються. Недарма ж Зигмунд Фройд наполягав на тому, що всі психічні відхилення мають корені в дитячому віці. А в цей період дитина поглинає різні повчальні історії у вигляді казок. І ось які казки були в той час, такими і сформувалися люди, які виросли на них. Особисто мені тут пощастило, і я казок не читав взагалі, бо читати книги став уже років у 12–13 і одразу – з Конана Дойля, Станіслава Лема та іншої літератури такого порядку. А в ті дошкільні та ранні шкільні роки, у мене, як і у багатьох моїх однолітків, були інші заняття – антагоністи казок.
Скажімо так, уперше мені розбили голову каменем у чотири чи п’ять років, коли ми мали серйозне побоїще з пацанами із сусідньої вулиці. Причому це був перманентний стан, від мордобою до мордобою, і після того як приходиш додому, щоб мама відмила обличчя від крові, про які казки взагалі була мова? Батьки ніколи таке мені не читали, бо перед ними не було слухача, мама дивилася на це філософськи, а батько, дізнавшись про те, що сталося, просто запитав, чи я запам’ятав того, хто мені розбив голову.
Я його пам’ятаю й зараз, а за кілька днів реалізував помсту. Відчуття від її реалізації конфліктували з відомим поняттям: «Помста – це страва, яку подають холодною». Скажімо так, тоді вона, ця страва, ще не встигла охолонути. А все це до того, що хтось нагорі подбав про те, щоб мозок не було промито російськими казками, бо інших тоді і в тому місці не було в принципі. Ті, хто мав такий досвід, вірять у казки й досі. Достатньо лише подивитися на один маленький епізод реальності, і все стане на місце.
Величезна кількість людей ностальгує за совком. Що характерно, за ним ностальгують і ті, хто застав совок у дитячому віці, коли з їжею були серйозні проблеми, а особливо ті, хто з’явився на світ після совка. І якщо будь-якого з них запитати про те, який найяскравіший символ того часу їм спадає на думку, то більшість вкаже на смачний пломбір. Знову-таки, на нього вкажуть і ті, хто його тоді навіть не куштував. Ну гаразд, хай буде пломбір. Ми якось про це писали докладно, але просто нагадаємо про те, звідки він узявся.
За часів індустріалізації, коли Штати відбудовували совку всю його промисловість, туди часто їздили делегації високопоставлених товаришів. В один із таких візитів товариш Мікоян отримав у дар технології виробництва деяких продуктів, і в тому числі пломбіру. На хвилиночку, до середини 30-х років минулого століття у совку жодного пломбіру не було, і з’явився він виключно як дар від США. І через десять років ці самі США стали найпершим ворогом, а ось американський пломбір став символом совка. Для того щоб зрозуміти, як таке може бути, звернімося до казок, які впихали дітям змалечку. Кожен може взяти будь-яку казку тих часів і зрозуміти просту істину: дітей вчили миритися з будь-якою, навіть відірваною дикістю.
Почнемо з дрібниць. «Сказку о рыбаке и рыбке» всі пам’ятають? Тоді досить згадати початок, коли описується убогий побут старого і старої. Щоб підкреслити їхню бідність, автор написав, що на ґанку сидить стара, а перед нею – розбиті ночви (у російській мові словом «корыто» називають кілька окремих речей: корито (для свиней), жолоб (для коней), ночви (для дом. вжитку) – Прим. перекл.). Зауважимо, що не розсохлі, не тріснуті, а саме розбиті. Хто їх розбив? У п’єсі згадуються три герої – старий, стара і рибка. То хто з них розбив ночви?
Ну гаразд, бог із нею, з рибкою. Візьмімо кота в чоботях. Зрозуміло, що ця казка запозичена, але якщо подивитися на переважну більшість населення росії в ті часи, то воно ходило в лаптях. Та що там, тільки цього місяця росгвардія почала отримувати шкарпетки замість онуч, а кіт уже був у чоботях, і нікому на думку не спадало, що тут щось не те.
Але головне – не це, а те, що там скрізь усе береться нізвідки. То рибка запилила царство, то чарівна щука, то скатертина-самодралка, завалена єгипетською картоплею, турецькими помідорами та іншими дефіцитами. А головний герой – Іван-дурень! Тобто казки немовби кажуть: не думай ні про що, дурням завжди щастить. Ну, а новіші ітерації таких повістей говорять приблизно те саме, але іншими словами «Прилетит вдруг волшебник, в голубом вертолете и бесплатно…» Зверніть увагу: знову – безкоштовно, на халяву.
І ось усе це формувало свідомість дітей. Звідси віра в доброго царя і впевненість у тому, що дурнем жити добре і правильно. Ну, а результат – очевидний. З дитинства звикнувши миритися з наймахровішою дикістю, пацієнти готові споживати її вже в будь-якому вигляді. Пломбір, кажеш?