Автор перекладу: Світлана
Із серії «Проти ночі»
За старих часів «розвиненого соціалізму» існував вислів «останнє китайське попередження». Він жив своїм життям, і мало хто замислювався над тим, звідки він пішов і що означає дослівно. Насправді в ті часи Китаєм правив Мао Цзедун, про якого ми якось писали докладно і зараз просто згадаємо, що під час Другої світової війни саме його армія епічно воювала з Японією, і потім усе це було названо пафосно і помпезно – Великий похід. Насправді армія, якою керував Мао, використала базовий прийом кунг-фу (боротьба садистів) – виснажування противника бігом. Тобто все це військо бігало від Квантунської армії, роблячи перерви лише для того, щоб перекусити кажанами чи іншими делікатесами. Навіть прямі заклики японців, які пропонували відважним воїнам Мао обрати місце і час генеральної битви, не мали ніякої дії, за що японці відверто зневажали цих вояків.
Так от, у 60–70-і роки Китай був постійним членом Радбезу ООН, а відповідно, мав право вето, але більше за ним не значилося взагалі нічого, крім величезного населення і можливості виставити величезну кількість піхоти. Там навіть із їжею були проблеми приблизно того ж плану, що зараз у КНДР. Для того щоб пояснити ситуацію зрозумілішою мовою, наведу анекдот тих часів.
«Іде засідання керівництва Народно-визвольної армії Китаю, і начальник генерального штабу, стоячи біля великої карти, показує указкою на певні місця і розповідає про те, як планується напасти на СРСР:
– Атаку починаємо о 4 годині ранку, коли стоятиме туман. Під його прикриттям, тихо, без розмов і шумів, уперед висуваються невеликі групи піхоти по 5–10 мільйонів чоловік, щоб захопити противника зненацька. І тільки після того як війська вступлять у вогневий контакт із противником, пускаємо танки. Спочатку один, а потім інший. Ось такий план, товариші.
– Зачекайте, ви нічого не сказали про авіацію.
– Товариші, авіації не буде, льотчик захворів на дизентерію».
Відповідно, Китай мав трибуну в ООН і міг висловлюватися жорстко з приводу підступів імперіалістів Заходу або опортуністів з СРСР. При цьому він погрожував ужити заходів, якщо опоненти не припинять неподобство. Зрозуміло, що перший раз на це подивилися уважно, бо в Корейській війні сотні тисяч китайської піхоти все-таки зіграли свою роль, але коли після погроз нічого не відбулося, подальші демарші вже залишалися поза увагою, а згодом ці заяви стали предметом невинних жартів.
І от зараз колишній світовий лідер у галузі безпеки отримав собі у владу президента, який діє точнісінько так, як тоді діяли китайці, і не буде сюрпризом, якщо дуже скоро з’явиться вираз «останнє американське попередження» або, в кращому випадку – «останнє трампівське попередження». Принаймні, Додік наполегливо знецінює грізні заяви президента США, до яких десятиліттями прислухалися всі у світі. Тепер, слухаючи його промови, чомусь пригадуєш слова старої пісні «Алёша жарил на баяне, шумел-гудел посудою шалман…»
І справді, пацієнт то запроваджує тарифи, то їх зупиняє, відповідно, американські біржі то падають, то піднімаються. Зрозуміло, що він косить собі бабло, але престиж Америки стрімко падає, а слова президента тепер прирівнюються до шуму води у змивному бачку. І це ж не все. Він погрожував хуситам, ХАМАСу, Ірану… І що? Та нічого! Він погрожував прутіну, і вже просто зараз можна говорити про якусь динаміку.
Так, 27 квітня він дав прутіну два тижні для того, щоб припинити вогонь. При цьому сказав, що хоче припинити загибель людей на цій війні. Логіка підказує, що якщо прутін не зрозумів серйозності цього попередження, то після закінчення цього терміну має статися… 19 травня Трумп знову дав прутіну два тижні, і якщо той не прислухається до його попередження, то… 28 травня Додік знову дає прутіну два тижні… Тут уже пісню можна складати: «Две недели – синий небосвод! Чунга-чанга – Додик весело поет!»
Але загалом тут мова не про нього, і згадати це довелося тільки в тому плані, що пацієнт або є еталоном невігластва, або виконує речі, якими він навмисно штовхає світ до нового формату. І що вкрай важливо, все це він виконує на початку своєї каденції, а це означає, що принаймні чотири роки там нічого не зміниться, а за цей час світ стане зовсім іншим. Він уже став іншим, бо Штати перестали бути гарантом та взірцем стабільності і гарантом глобальної безпеки, за що мали значні преференції. Але тут важливо розуміти ще дещо, про що пізніше варто поговорити окремо.
Так, повоєнне керівництво США зробило висновки із закінчення Першої світової війни та згубності формату Версальського миру. Вже тоді всім було зрозуміло, що «Версаль» став поживним ґрунтом найнебезпечнішого реваншизму, і повторити допущені тоді помилки було б нерозумно. Скажімо так, Німеччина – не та країна, яку можна було залишити наодинці з вірусом реваншизму всередині себе, бо вона вміє воювати, і лише кілька помилок, допущених Берліном у двох війнах, не дали Німеччині перемогти. Ба більше, після закінчення Другої світової війни у Штатів «на руках» залишилася не лише Німеччина, а й Японія, яка теж показала, що вміє воювати, але, за іронією долі, наступила на ті ж самі граблі, що й Німеччина. Знову ж таки, це дещо інша історія, про яку – іншим разом, а зараз – про інше.
Штати запустили програму відновлення як для Німеччини, так і для Японії, щоб таким чином купірувати не тільки реваншизм, а й природний потяг до мілітаризму. Адже не є таємницею, що вся історія цих двох країн просто нанизана на багнет або меч. І ось через ці програми Штати стримували відродження мілітаризму в цих країнах, і так, натомість їм було обіцяно військовий захист самих США від будь-яких зовнішніх загроз. Але ні сам Трумп, ні те стадо неосвічених особистостей, які є його адміністрацією, навіть не зрозуміли суті плану Маршалла, а тому Додік став монетизувати те, що навіть близько не можна було піддавати цьому процесу.
Він настільки неосвічений, що не зрозумів головного: військовий захист цих країн – це не що інше, як корок, який запечатує войовничий дух у таку собі пляшку, і якщо тільки хтось або ти сам зірвеш цей корок, то назад цього джина вже не заженеш. Але зараз Додік робить саме це, і він практично зламав корок. Зараз він наполягає на тому, щоб йому заплатили за захист. Наприклад, з Канади він вимагає 60+ мільярдів за підключення до його фантазму «Золотий купол», і те саме він вимагає від Японії чи Німеччини.
Тільки ефект виходить не той, на який був розрахунок. Тепер ті країни, військовий дух яких стримували Штати, здобувають незалежність саме в цьому плані і розуміють, що тепер їх нічого не стримує. І, ймовірно, Німеччина прокинеться швидше за Японію, бо доля так розпорядилася, щоб у цей самий момент біля керма країни опинилася не лялька Анжела, а дядько Фрідріх, який ще покаже себе всім. І дуже схоже на те, що з нього почнеться відродження тієї самої Німеччини, від якої з лаптів тягнуло пареною ріпою. Процес уже пішов, а деякі історичні обґрунтування такого припущення будуть уже не сьогодні.