Спадщина (Частина 12)

Після цього тривалого огляду можна зробити деякі висновки, які будуть корисні нам як на материнській частині України, так і на територіях, які незабаром буде звільнено. Без розуміння суті проблеми можна наступити на ті самі граблі, на які ми наступаємо постійно.

Отже, більшість того, що зараз асоціюється з Францією, Люксембургом, Німеччиною чи Польщею і є певним кореневищем їхніх культур, втілено в якісь архітектурні форми, які можна побачити й помацати руками. Так спрацьовує зв’язок поколінь і замикається величезне коло часу, наповнене іменами та подіями. Причому найстаріших будівель, навіть на Заході, збереглося не дуже багато, і всі вони є центром уваги – чи то паризький Нотр-Дам, чи величезний Кельнський собор. Скажімо так, у Люксембурзі було відреставровано частину старовинної стіни, на якій великими цифрами написали дату її створення, щоб усі могли бачити, як глибоко в часі знаходиться їхнє коріння.

Але, дивлячись на все це, мимоволі ловиш себе на думці, що в Києві, Чернігові та деяких інших місцях нашої Батьківщини збереглися або цілі будівлі, або їх зримі залишки, як у Люксембурзі, які або рівні за своїм віком, або ще старші. Наприклад, знаменитий Нотр-Дам, біля стін якого – постійні юрби туристів, збудовано приблизно у 1163 році. Кельнський собор почали будувати на сто років пізніше і досі не закінчили будівництво, бо, за переказами, закінчення будівництва збігається з Кінцем Світу.

Але що цікаво, Видубицький монастир у Києві почав функціонувати за сто років до будівництва Нотр-Даму і за двісті – до початку будівництва Кельнського собору. Михайлівська церква і зараз функціонує, як це було впродовж тисячоліття без 40 років. А якщо вести мову про видимі залишки старих споруд, то Десятинну церкву було збудовано ще раніше – у 996 році. Але ще більше пам’яток втрачено безповоротно. Однак до Нотр-Даму, Саграда Фамілія, Сакре-Кер навіть наш турист іде суцільним потоком, а того, що є просто під рукою, багато хто навіть і не знає. Але це йдеться про культові споруди, щось більш-менш старе, але чогось із міської забудови майже не збереглося.

І тут постає запитання, яке ми докладно розглядали на прикладі Франції. Може, треба було не чинити опір і просто чекати, поки окупант (якщо таке трапляється) сам відступить? На жаль, такий номер міг би пройти в Люксембурзі чи десь усередині Європи. Її карта стільки разів перекроювалася, що вже просто неможливо пригадати, хто, кого і коли окуповував. Але ці події мали одну важливу характеристику. Окупант приходив на нову територію і встановлював там свої політичні, економічні та громадські порядки. Місцеве населення як переможене просто переводилося в розряд «другого сорту», і тим усе закінчувалося. Англійці і навіть іспанці окуповували частини Франції, самі французи окуповували Іспанію, Німеччину, та й усю Європу, крім Англії, Німеччина окуповувала Францію, і цей вінегрет можна продовжувати нескінченно. Але окупант ніколи не ставив собі за мету знищення ідентичності місцевого населення з його жорсткою асиміляцією. Ці неписані правила стали характерною рисою Західної цивілізації. Просто окупант виявлявся сильнішим у певний проміжок часу і розумів, що завтра він сам може бути окупованим тими, кого він зараз окуповує. Приклад Німеччини і Франції можна брати як зразок і ставити в рамочку.

Але якщо не ставилося завдання знищення ідентичності народів, то не було сенсу боротися і з проявами цієї ідентичності – мовою, культурою та зрештою – місцевою архітектурою. Як приклад – окупація австрійцями Кракова, коли королівський палац просто перетворили на казарму і стайню, але ніхто не знищував його під корінь.

Тому тактика, яку ми простежили у Франції та Люксембурзі, у нас працювати не могла в принципі. Якщо вони перебували всередині території Західної цивілізації, то Україні випала доля бути на її околиці, а тому й окупант, котрий неодноразово захоплював нашу землю, був іншим. Якби Люксембург захопила Орда чи московія і втримала під собою років 100–200, то було б ні Люксембургу, ні тих написів на колонах і балконах.

Загалом Русь була оплотом цивілізації на її найбільш східній околиці, і було це доти, доки не прийшла Орда. От вона палила і руйнувала все, що їй чинило опір, а що здавалося – асимілювала. Європа майже не побачила цього загарбника, бо дійшовши до Оломуца і Трієста, війська Батия зупинилися, а згодом – і позадкували через внутрішні конфлікти Орди. Але, як описують сучасники тих подій, війська Орди вже багато в чому складалися не з азіатів, а з населення тих земель, які здалися без бою. Як тут не згадати французьку дивізію «Шарлемань». І як потім стало зрозуміло, цими не-азіатами були жителі залісся, або нинішньої рф. Вони швидко асимілювалися і стали справжніми ординцями, та й поводилися як ординці, знищуючи всіх, хто їм не підкорявся і хто не був на них схожий лінією поведінки. Після загибелі Орди її спадкоємцем певний час було Кримське ханство, але з 1700 року почалося відновлення обрисів земель Орди, вже під прапорами московського царя, а згодом – імператора Петра 1. Від Орди він успадкував спосіб окупації нових земель – знищення непокірних та асиміляція тих, хто здався без бою. Основою імперської політики було стирання національної ідентичності підкорених народів. Знищувалась культура, мова та будь-які зримі пам’ятники, які могли стати основою відновлення ідентичності.

Те ж саме, але у ще жорсткішій формі, практикував і совок, а тепер – рф. Тобто якщо говорити про московію як про окупанта, то вона завжди буде окупантом ординського, а не західного типу, зі знищенням будь-якого прояву національних відмінностей. З цієї причини більшовики підірвали центр Києва у 1941 році й добили його бомбардуванням у 1943 році. Це – варвар, який хоче мати однорідну масу орків, готових виконати будь-яку волю хана. Будь-яке відхилення сприймається ним як бунт і зазіхання на владу.

Саме з цієї причини ми не маємо вибору в тактиці боротьби з окупантом. Він не просто хоче знищити нас – він хоче знищити нашу суть, нашу ідентичність, і це ми спостерігаємо просто зараз на окупованих територіях. Перше, що там роблять, – знищують усе українське і вбивають усіх, хто позиціонує себе як носія українського.

Якщо ми це розуміємо і бачимо, чого бажає досягти наш одвічний ворог, то ми повинні діяти, виходячи з цього розуміння, випалюючи цю погань скрізь, куди вона тільки проникла. І в цьому критичному питанні європейці нам не порадники, бо вони просто не розуміють, із чим ми маємо справу. Це означає, що ми зобов’язані максимально зберегти свою ідентичність, у всіх можливих компонентах і вживати швидких і рішучих заходів для витіснення будь-яких елементів московського устрою, впровадженого обманом або силою.

Ми перебуваємо в набагато важчому і небезпечнішому становищі, ніж це можуть собі уявити європейські партнери, а тому їхні рецепти вирішення цієї фундаментальної проблеми нам не допоможуть. Тож кулемет треба не просто чистити, а він має бути завжди начищеним і готовим бути заправленим лента за лентою!