Усе, що було викладено вище, свідчить лише про те, що Франція не збиралася воювати з Німеччиною взагалі. Це вже після закінчення війни було створено красиву, але фальшиву картинку, яку може собі дозволити лише переможець, але з провідних країн Коаліції: США, совка, Британії та Франції – остання навряд чи мала хоча б якесь право отримувати привілеї переможця. Проте історію назад не відмотаєш, і хибні стереотипи діють і сьогодні. Загалом історичні нариси рясніють короткими статтями про вільне (відкрите) місто Париж, але за великим рахунком, вся Франція була відкритою саме в рамках тих визначень, якими трактується статус Парижа.
У результаті більшість окупованої Франції зовсім не постраждала від бойових дій, а Париж зберігся повністю, і його природні зміни та трансформації тривали і тривають зараз – еволюційним шляхом. Історичне ядро міста виглядає так, як його було реформовано Людовіком XIV і, звісно ж, Наполеоном Бонапартом. Причому, надаючи йому вигляду передової світової столиці, з її бульварами та прямими вулицями, французи зберегли острівці більш ранньої архітектури, і тому центральна частина Парижа дійшла до нас красивою та зручною.
Французам не довелося робити щось подібне до жителів Дрездена і відтворювати серце свого міста з руїн, при цьому намагаючись реанімувати сам дух поваленого міста, і навіть не знадобилося вичищати і впорядковувати те, що загадив окупант, як це було в Кракові. Достатньо було просто підтримувати все те, що війна ніяк не зачепила. І тут з’являються крамольні думки, про які ми писали на початку.
Нам важко зрозуміти ту легкість, з якою віддалися французи під владу окупантів, хоча мали сили й засоби дати йому відсіч. Те саме можна сказати і про Чехословаччину, яка завжди мала прекрасну збройову промисловість, але жодного разу не блиснула ратною славою, навіть в оборонних війнах. Але в результаті Париж і Прага – два улюблені місця паломництва туристів. Складається враження, що народи цих країн живуть якимись вагомішими категоріями, ніж «тут і зараз». Напевно, вони самі не розуміють феномена, який дозволив їм вважати, що окупація – ще не кінець, а просто – дуже невдалий збіг обставин, який рано чи пізно закінчиться і буде відновлено власну державність. Але її, державність, легко відновлювати на історичному корінні. Вона проростає, як свіжі гілки на старому кореневищі після спилювання початкового стовбура дерева. Коли випадає можливість відновити державність і вкладені в ній компоненти ідентичності, а немає місця, на якому це можна зробити, – буде дуже важко. Напевно, прив’язка до рідної землі, втіленої в історичні будівлі, групи або цілі комплекси будівель, які називаються старим містом, дає саме той імпульс і визначає той вектор, який веде найкоротшим шляхом до цієї мети.
Можливо, парижани, як і інші французи, ставилися до окупації як до аналогу морського припливу. Так, він затопив велику ділянку суші, але в тому, що він відступить, – немає жодних сумнівів. Тому перетворити Париж на попіл, щоб через рік чи два його намагатися відновлювати, – той ще вибір. Зараз молоде покоління парижан навряд чи щось пам’ятає про ту далеку війну і тим більше – про окупацію. Вони бавляться у фонтанах Люксембурзького саду або просто з компанією влаштовуються на газоні Марсового поля і сміються з чогось свого, а коли потрібна романтика і натхнення, можна дістатися до Монмартру і черпати її в тіні Сакре-Кер. Усе це живе і перебуває в первозданному стані, а не як у Кельні чи іншому місці, де темні фрагменти сигналізують про автентичну частину будівлі. Але для цього повинна бути внутрішня впевненість у тому, що за час окупації не буде зламано внутрішній дух і не настане незворотне руйнування того внутрішнього світу, який і надає потрібного поштовху до воскресіння власної ідентичності.
Логіка підказує, що великим народам це простіше зробити. За рахунок великої маси носіїв ідентичності її дуже важко знищити, навіть якщо робити це цілеспрямовано, а якщо така мета не ставиться, то майже гарантовано можна говорити про те, що окупант відкотиться і все повернеться на своє місце, хоч і в дещо оновленому вигляді.
Але ось є приклад маленького народу, який зміг не розплескати своєї ідентичності в багатьох війнах і пережив незліченні хвилі окупації. Йдеться про Люксембург. Його навіть важко знайти на карті Європи, а на хорошому автомобілі, що видає пристойну швидкість, його можна проскочити за годину і навіть не помітити. Проте Люксембург, що лежить між Францією та Німеччиною, залишився Люксембургом, не розчинившись у сусідах і не втративши свого внутрішнього стрижня. Саме там формалізовано принцип, який допоміг зберегти свою ідентичність. На багатьох будинках і пам’ятниках можна прочитати певний девіз цієї маленької країни: «Mir wëlle bleiwe wat mir sin» – «Ми хочемо залишитися тими, ким ми є».
Попри мізерну чисельність населення і зовсім кумедну площу, Люксембург спокійно рухається у 21 століття, залишаючись тим, чим він був усі ці століття, що пронеслися над цитаделлю Святого Духа. Що характерно, там дбайливо зберігають навіть залишки споруд – ровесників цього міста та всієї держави.
Маленька країна, маленький народ з великою історією та з величезним потенціалом внутрішньої стійкості та ідентичності. Тут є про що подумати і зробити висновки вже для себе. Ось їх ми і спробуємо зробити в заключній частині цієї серії.
(Далі буде)