За хвилину до кабінету зайшов перший відвідувач. Він розгублено озирнувся на всі боки, вклонився і з дурнуватою посмішкою почав дивитися на тих, хто сидів перед ним.
– Хто ти?
– Вася.
– Ким ти у нас працював?
– Освітлювачем і робітником сцени.
– Чудово, Васю. Будеш міністром енергетики. Справишся?
– Вася!
– Я питаю, справишся чи ні?
– Вася.
– Та справиться він. Якось два літри приговорив і нормально все робив. Справиться.
– Гаразд, Васю. Іди. Завтра приходь у білій сорочці і з паспортом. Міністром тепер працюватимеш.
Вася приголомшено побрів до дверей, і за секунду увійшла молода панянка з верткими очима.
– Хто ти? Ким у нас працювала?
– Люся я. Прибиральниця, а ще – накривала на стіл, ну, і всіляке інше.
Молодий стрепенувся і включився у розмову.
– Так, Людмило, тепер будеш міністром сексуальної політики!
– Легко!
– Хвилинку! – втрутився старший. – Напевно, соціальної політики?
– Може. Яка різниця?
– Все, Люсьєн, біжи робити манікюр і зачіску, завтра міністром будеш. Клич наступного.
– А це хто? – здивовано спитав молодий.
– Це – потрібні пацани. Вони відпрацювали, як прокляті.
Пацани амплітудно закивали головами так, що окуляри у довгого зірвалися, впали і розбилися. Він зігнувся, підняв їх і, мало не плачучи, промовив:
– Це ж Цейс був! П’ятнадцять косарів!
– Спокійно! Зараз ми тебе прилаштуємо правильно. І платня буде – що треба, і ось це все за казенний рахунок у тебе буде.
Довгий трохи заспокоївся, а молодий із літнім нахилилися один до одного і щось швидко й пошепки обговорили, після чого молодий наказовим голосом оголосив:
– Ви обоє будете членами.
Той, що був нижчий і лисий, відкашлявся і трохи ображено зауважив:
– Це його так називали, щоб, перейменувавши його в члена, був би профіт, а мене – навпаки. Тож…
Але в розмову втрутився літній.
– Та ви що, пацани? Ви будете членами правління. Ти – в одному місці, а ти – в іншому. По триста-п’ятсот штук на місяць отримуватимете зарплати і нічого робити не будете.
– А так можна?
– Так треба!
Першим на коліна впав лисий і заголосив:
– Дякую, благодійнику! Вік пам’ятати буду, та я, як собака…
Тут із гуркотом на коліна впав довгий. Але чомусь сказав невпопад:
– «Век свободы не видать!»
І обидва заридали від надміру почуттів. Дивлячись на це, молодий відчув, що на очі теж навернулася сльоза, і літній вирішив на сьогодні закривати захід.
– Так, хлопці. Зараз вийдете і скажете, щоб ті, хто вже зайшов до приймальні, – заходили сюди, а ті, що в коридорі – на цей самий час завтра.
Ті, шмаркаючи та витираючи сльози, зникли за дверима, а за секунду до кабінету зайшло осіб з тридцять. Через те що молодий промокав сльози, ситуацію очолив літній. Він встав і за подобою попа гучно оголосив:
– Нарікаю вас депутатами! Амінь!
Присутні несподівано дружно і майже хором відповіли:
– Воістину – амінь!
І почали хреститися. День підходив до свого завершення, і літній, попрощавшись до завтра, пішов на вихід. Вийшовши у спорожнілу приймальню, він звернув увагу на вид із вікна. Там на якійсь поперечині скупчилися голуби і явно дивилися вниз, вистежуючи перехожих. Щойно хтось з’являвся, вони починали дружно метати на нього послід.
– Яка дивовижна злагодженість і цілеспрямованість! – подумав літній і рушив до автомобіля, що його очікував.