Автор: anti-colorados
Десь на глибині 180 метрів, під багатошаровою товщею бетону, путін сидів у своєму кабінеті й уважно читав доноси холуїв один на одного. Щось позначав на полях і поглядав на монітор, де з’являлися досьє фігурантів доносів. Усе було, як завжди. Вдень він відсипався, а вночі копався у нутрощах своєї країни з прискіпливістю патологоанатома. Але раптом світло згасло і вирубалося все обладнання, хоча через секунду – знову з’явилося, і обладнання почало відновлювати свою роботу.
Такого бути не повинно, бо енергопостачання має кілька автономних контурів, і якби перервалася подача електрики ззовні, все мало б перейти на автономні джерела енергії, що взагалі ніяк не пов’язані з поверхнею. А тут сталося щось неймовірне або хтось крав навіть на його особистому укритті. Щойно страх відпустив його, одразу виникла думка знайти й покарати всіх тих, хто створював систему енергопостачання. До речі, треба перевірити й інші системи.
Але потім його пронизала думка про те, що або тільки він помітив відключення напруги, або це сталося локально, в його кабінеті, і це було недобре. Проте в будь-якому разі, охорона вже мала увійти до його кабінету і про всяк випадок зайняти оборону. Мало там що. Тільки от жодної миттєвої реакції не сталося. Хоча ні, за вхідними дверима почулися якісь звуки, і двері спочатку прочинилися, а потім – відчинилися повністю, і в них показався великого зросту чоловік у костюмі Санта Клауса.
Путін помітив, що той швидким і звичним рухом витер лезо «Ка-Бара» об свій рукав і спритно сховав його під поли своєї червоної накидки. Після цього він розвернувся і, увійшовши в кабінет, зачинив за собою двері. Останнє, що побачив путін, – це дві пари чоловічих ніг у костюмних штанах, що лежали на підлозі. Друга хвиля жаху накрила його з головою, і тремтячим голосом він пробелькотів:
– Ти… Ти найманий вбивця? Плачу вдвічі, ні – вдесятеро більше, якщо залишиш мене живим.
Незнайомець зупинився, і хоча на ньому були окуляри та широка борода, він продемонстрував щирий подив:
– Хто найманий вбивця? Я? Та ти поглянь на мене. На кого я схожий?
– На Санта Клауса…
– От я він і є. Санта.
– А чому окуляри тактичні?
– Це ти зараз у мене запитав чи в окулярів?
Санта підійшов до столу, а путін підвівся зі свого місця і став спиною до стіни. Гість явно мав намір сісти в путінське крісло, але, подивившись на його сидіння, підняв погляд і запитав:
– Оце ти так налякався? Бачу.
Він узяв стілець, який стояв неподалік, підтягнув його до столу і важко в нього вмостився, поклавши на ноги стіл. Весело озирнувшись на всі боки, він знову помітив путіна і, вказавши на його крісло, запропонував:
– Та сідай ти. Тобі вже нема чого втрачати.
Путін дивився то на незнайомця, який зняв свої окуляри і поклав їх на його стіл, то на двері, сподіваючись на те, що зараз увірветься охорона і покришить зухвальця на мотлох, то на мокре сидіння свого крісла. Але схоже на те, що вибору поки що не було зовсім, тож треба сідати.
(Далі буде)