Відтінки ганьби (Частина 3)

Власне кажучи, цей статус справді мав своє коріння у заключних подіях Другої світової війни. Якщо до цього моменту володаркою морів все ж таки вважалася Велика Британія, хоча її статус так чи інакше було оскаржено Францією, Італією, Німеччиною та Японією, але після закінчення війни цей статус перейшов до США. І якщо Британія була зобов’язана його підтримувати з огляду на наявність глобальної колоніальної системи, від якої вона відмовилася, то Штати стали основним гарантом свободи комерційного судноплавства. І це зрозуміло, адже на той час саме вони стали центром світової торгівлі, і, відповідно, торгівля завжди тримається на логістиці, що здійснюється вільними торговими шляхами.

І ось зараз Додік послідовно і безповоротно руйнує цей статус. Просто згадаймо те, як беззубо він реагує на спроби Пекіна зробити Тайванську протоку своїми територіальними водами. Сам острів Тайвань у цій схемі – просто опція. А головним призом є морська магістраль, яка де-факто стала найбільш завантаженим морським напрямком. Плюс до того, наявна поразка американського військово-морському угруповання у протистоянні з хуситами, які перекрили Баб-ель-Мандебську протоку, що з’єднує Червоне та Аравійське моря.

Цю операцію сміливо можна назвати провальною, бо вона завершилася тим, що хусити погодилися не обстрілювати кораблі під американським прапором. На тому – все. Але ж до початку цієї морської операції вони й так не чіпали американські кораблі. Мати проблеми з військовим флотом їм задарма не було потрібно, а саме американські комерційні судна цим маршрутом практично не користуються. По суті, ситуація взагалі ніяк не змінилася після гучної військової операції. Хусити як обстрілювали Ізраїль, так це й роблять, а щодо комерційного судноплавства, то вони можуть виконати там що завгодно, бо жодних зобов’язань такого плану вони на себе не брали взагалі.

І ось тепер Додік заявляє, що готовий зробити точнісінько те саме вже з Ормузькою протокою, тобто піти з рингу до того, як вдалося розбити противника і змусити його прийняти умови, які висуває не абихто, а гарант свободи судноплавства. Тобто після втручання Додіка в події, що розгортаються в цьому регіоні, ситуація не те що не зрівнялася з тією, що була до її початку, а стала набагато гіршою. І в цей момент він заявляє, що вже з усім упорався, всіх переміг, а з блокадою протоки він возитися вже не бажає. Йому треба зал із бальними танцями добудовувати. По суті, він уже змив в унітаз цей статус гаранта свободи судноплавства, який завоювали американці кілька поколінь тому.

Наступний момент. За результатами все тієї ж війни весь адекватний світ визнав безумовне лідерство США щодо військової могутності, яка забезпечує захист демократичної частини людства, а самі Штати було визнано бастіоном демократії та зразком для наслідування. Тепер уже мало хто це пам’ятає, але повоєнне керівництво США наполегливо просувало ідею про те, що військовий рівень США повинен залишатися єдиною домінантою цього адекватного світу, а решті країн можна не турбуватися про те, щоб мати великі збройні сили.

Охочі можуть заглибитися в те, як будувалися відносини США з Японією та ФРН, наприклад, і стане зрозуміло, що це була воля Вашингтона. Мовляв, ми поставимо військові бази на вашій території, звідки й будемо забезпечувати безпеку всього нормального світу. А ми лише нагадаємо, як США відмовили Великій Британії в технологіях виробництва ядерної бомби, хоча британські вчені брали найактивнішу участь у Манхеттенському проєкті. Лондону було сказано щось на кшталт: «Навіщо вам ядерна зброя, якщо вона є в нас?»

І ось тепер Додік розповідає про те, що країни НАТО повинні йому кланятися в ніжки за те, що він, і далі – за списком. Тільки тут фокус у тому, що справа не в Європі, бо такі самі претензії Додік висуває Південній Кореї та Японії, наприклад, і навіть не в США, бо саме такий статус Штатів і забезпечувався подібними взаєминами, а в самому Додіку, чиє невігластво вже перевершило всі можливі межі. І вже всім зрозуміло, що Тромб сплутав бастіон демократії, якими були США останні майже сто років, із публічним сортиром, куди він регулярно справляє нужду.

Словом, такої ганьби США не могли отримати на свою холку навіть за десять років дуже сумнівної війни у В’єтнамі. Ганьбу не змогли принести особисті вчинки Ніксона та Клінтона, але Додік зміг усе це оформити лише за один рік свого правління у другій каденції. І плюс до цього, ще й справа Епштейна надає Штатам величі. Адже що можуть думати про США розумні люди, дивлячись на те, що собі обрали президентом американці. І знову можна було б сказати, що Додік уже досяг дна і туди ж затягнув свою країну, але… знизу чути стукіт.