Шоу «У Капрона» (Частина 2)

Ведучий раптом схаменувся, стягнув кандидата зі столу і вирішив повернути його в реальність уточнювальним запитанням:

– Ви хотіли сказати, що зараз говорите, як без п’яти хвилин президент?

Кандидат дістав із кишені хустку, промокнув нею чоло та шию, після чого продовжив:

– Саме це я й хотів сказати. Деякі питання справді потребують серйозного підходу, а не пустих розмов. Ось ви зараз зауважили, що хтось сказав одне, а хтось – інше. Слова залишаються словами, хай навіть сказані в ефірі телебачення, а от документи – зовсім інша справа, а документи прямо суперечать наведеним вами цитатам.

– Що ви маєте на увазі? Ви маєте документи про те, що НАТО нас не збирається запрошувати до себе і не робило цього?

– Саме так! Ось у мене є два списки, які я можу надати на умовах нерозголошення вказаної там публічно вашої редакції, і ви самі зможете в цьому переконатися.

– Мабуть, ми б не хотіли мати конфіденційних документів, але ви могли б пояснити їхню суть і те, як вони підтверджують вашу заяву.

– Дуже просто!

Кандидат поклав два невеликі стоси паперів на стіл, і, плеснувши по них долонями обох рук, неначе різко спершись на них, злегка нахилився в бік ведучого і, дивлячись йому прямо в очі, пояснив:

– Ось – два списки. Один – список концертів, другий – список корпоративів. Гонорари ми заретушували, але назви залишилися. Зауважте: ні в одному, ні в іншому списку немає НАТО як сторони, яка запрошує. Я можу відповідально заявити ще раз: НАТО нас не запрошувало!

У студії повисла тиша, і так тривало хвилин п’ять. Потім цю паузу вирізали і відразу пристикували решту інтерв’ю, яку ведучий продовжив таким чином:

– Кажуть, що з путіним у вас…

– Брешуть! Це все – заздрісники. Нічого такого не було, нема і бути не може! Мене з росією майже нічого не пов’язує. Є деякі проєкти, але вони розпочалися ще давно, коли співпрацювати з росіянами ще можна було без обмежень. Тож тут ви мене не впіймаєте! Жодних ганебних зв’язків!

Кандидат підняв перед собою обидві руки, розгорнувши долоні у бік ведучого, ніби показуючи, що він – відкритий і чистий, а тому не має наміру продовжувати цю образливу тему.

– Але з’явилася інформація про те, що у вас у москві є квартира. Що ви на це скажете?

Кандидат залпом випив склянку води, що стояла перед ним, знову витер піт і, нахилившись над столом, хриплим голосом, майже не розмикаючи губ, сказав:

– Квартира – конспіративна! Про це говорити в ефірі не можна.

– То ви хочете сказати, що активно берете участь у боротьбі з агресором?

– Аякже? «Я в танку горів, я льотчик!»

Ведучий скляними очима поглянув на співрозмовника і повільним рухом дістав у нього хустку, якою промокнув власну лисину. Подальша розмова перетворювалася на густу суміш гротеску та сюрреалізму. Схоже на те, що кандидат вловив, що його епатажні дії вже довели ведучого до інфаркту або ось-ось таки доведуть.

– Жартую я! Ну, це ж старий і знаменитий жарт. Що ви, справді?

– Тобто ваш жарт у чому полягав? У тому, що ви берете участь у боротьбі з агресором, чи в тому, що ви льотчик або танкіст?

Кандидат раптом згадав тих кремезних чоловіків у камуфляжі, яких йому неодноразово доводилося бачити, і вирішив, що йому ніяк не можна сказати, що він не проти агресора і що взагалі ніяк не брав участі у війні, попри свій цілком призовний вік. Він швидко зорієнтувався і напустив на себе серйозного вигляду. При цьому взяв до рук оксамитову коробочку, поставлену на стіл на самому початку передачі. Дивним чином цей предмет, який був у нього в руках, надавав голосу такої ж оксамитової хрипоти, яка так подобається рекламникам і глядачам його шоу.

– Я ніколи цього не говорив, і до вас про це не чув жоден журналіст.

Ведучий напружився і лівою рукою став акуратно намацувати в кишені довгу упаковку нітрогліцерину. Пора.

– Я справді воював. Добровольцем. Під вигаданим ім’ям. У жодних обліках я не проходив і навіть приховував це від рідних та близьких.

– Не танкістом?

– Ні. Не танкістом. Мінетником.

– Може, мінометником?

– А це не одне й те саме?

З виттям, прориваючись через жорстокі пробки, до місця зйомок летів реанімобіль однієї з дорогих приватних клінік, із якою у ведучого через страхову компанію було відпрацьовано механізм надання невідкладної допомоги в екстремальних ситуаціях. У студії оператор робив ведучому непрямий масаж серця, якого навчився на фронті, хтось прикладав до його голови мокрий рушник. І ось двері відчинилися, і медики з каталкою і крапельницею помчали до ведучого. Кандидата вже не було, і його велосипеда – теж.