Ще раз про Донбас (Частина 3)

Загалом відчуття було таке, як це трапляється в морі, коли верхній шар води вже добре прогрівся сонцем, а трохи нижче – різкий перехід до значно холоднішої води. Причому начебто й місце одне й те саме, і глибина не настільки вже й суттєва, але якщо вертикально завмерти в цьому місці, то ноги явно опиняються в дуже холодному шарі. І тоді виникає питання про змішування чи розбавлення, а ще про те, що в цьому випадку, коли на Донбас було завезено десятки тисяч людей із якихось глухих місць росії, то все це було зроблено навмисно, для розбавлення місцевого населення чи навіть його вичавлювання.

У цій думці довелося утвердитися через 10–15 років, коли по роботі потрібно було часто й подовгу перебувати у Криму. З огляду на попередній досвід, цей «вододіл» вдалося помітити відразу і дуже чітко. Щойно в аеропорту нас зустрів клієнт, одразу пояснив правила безпеки і трудового ритму регіону. Перше – їсти тільки те, що приготували самі або в закладах кримських татар. На той час їхні кафе чи ресторанчики розташовувалися у вкрай незручних місцях, за містом, але до них варто було їхати 10–15 кілометрів, щоб усе було смачно, за адекватні гроші й головне – безпечно. Колега якось знехтував цим правилом, і три дні було викреслено просто на звалище.

Друге правило довелося випробувати на особистому досвіді. Згідно з ним, у всіх органах, до яких доводилося звертатися, і це не тільки суд, прокуратура та міліція, все треба вирішувати до обіду, бо після цього відповідальні товариші набувають вигляду грайливого і часто – неподобного від поклоніння Бахусу. Загалом так воно і було. А потім довелося поспілкуватися з татарами, і вони внесли повну ясність у те, що мучило довгий час.

Без особливої злості вони пояснили, що ми спілкуємося з людьми, чужими для цієї землі, а ця земля – чужа для них. Вони – тимчасові правителі, в ній у них немає коренів, і тому вони навіть не беруть, а витискають із неї все, що можна, бо завтрашній день їх не цікавить взагалі. Трохи згодом стало зрозуміло, що татари мали на увазі під словом «земля». Це не вузька смужка вздовж моря, на повернення якої вони не претендували, а земля, що годувала їхніх предків і їх самих.

Якось заради інтересу пройшовся до найближчого ринку о третій ночі. Там уже вирувало життя. Підкочували фургончики, з них вивантажувалися овочі та фрукти, щось уже розкладалося, щось пакувалося, напевно, для громадського харчування чи магазинів, і скрізь – лише кримські татари. Але ж хтось усе це зібрав і завантажив, щоб на світанку тут воно розвантажувалося і розкладалося. У цьому російської мови – нуль. Знову виникло відчуття тих двох шарів, холодної й теплої води, та спроб їх змішати.

А тепер, ще через 20 років після кримської епопеї, все остаточно стало на місце. Крим і Схід України навмисно зазнали етнічних чисток та свідомої заміни місцевого населення стороннім. Причому у випадку з татарами це вдалося зробити повністю і виселити все місцеве населення. І тепер стало зрозуміло, чому. Ті, хто не хотів асимілюватися і самостійно обрізати своє коріння, або знищувався, або зганявся зі своєї землі, і окупований Крим показав, що ця технологія нікуди не поділася і путін робить те, що робили в совку.

А нам треба розуміти, що і з Україною він хотів би зробити приблизно те саме, і тільки від нас залежить, чи дамо ми йому це зробити, чи приймемо бій. Але ціна питання все та сама – відмовся від коріння або помри. А якщо повернутися до «евакуації», то в мене виникає подвійне відчуття. З одного боку, це дикість дика, а з іншого боку, ось ці люди в автобусах – саме ті, хто або й не мав тут жодного коріння, або їх обрізав самостійно. Бо ті, хто залишився зі своєю землею, навіть із різними поглядами на політику, – залишаються з нею. Ну, а ті, хто вирішив поїхати… Може, це й на краще? Скільки таких сідатиме в автобуси, щоб виїхати з Криму? А такий час обов’язково настане.