Ще раз про Донбас (Частина 2)

Усе це залишилося в режимі відкладеного завдання, вирішення якого стало вимальовуватися набагато пізніше, вже після розвалу совка. Тоді пішла інформація про голодомор і про те, які місцевості України найбільше постраждали, а знаючи місце народження моїх родичів по цій лінії, я зміг легко зрозуміти, що це якраз ті місця, де було жахіття, перед яким будь-які фільми жахів виглядають доброю дитячою казкою, яку дивляться перед сном, щоб краще спалося.

Уже не знаю, що мої дід і бабуся там бачили і що їм довелося пережити, але, мабуть, це було те, що людською мовою описати неможливо, і не тому, що для цього немає слів, а тому, що їх треба вибудувати в такій послідовності, щоб слухач, який не має про це поняття, сам дахом не зрушив або не сприйняв розповідь за маячню божевільного. Ось тоді стало зрозуміло, чому вони вичавлювали свою рідну мову суржиком, а ті родичі, які жили у смузі «індустріалізації», залишилися такими, якими були завжди.

Тоді ж прийшло усвідомлення того, що дуже багато знайомих з дитинства пацанів є дітьми людей, які приїхали з якихось далеких місць росії, яких я навіть не чув ніколи. Тоді ж став помічати певні фундаментальні відмінності у світосприйнятті. Чим далі, тим більше цих відмінностей виявлялося, і в якийсь момент виникло логічне запитання: як я цього не бачив раніше? А останньою краплею був випадок, який розставив усе на свої місця.

На той час я мав хоч невелику, але все ж таки – юридичну практику і загалом непогано орієнтувався в кримінальному праві. Тоді з бензином було зовсім погано, автобуси ходили огидно, і багато хто намагався доїхати на попутках. Через те що в мене у розпорядженні був автомобіль і з його заправкою було простіше, ніж приватникам, я тоді пересувався виключно на ньому. І ось у певний момент побачив на узбіччі свого приятеля дитинства, який голосував у бік місця, де і він, і я тоді жили. Зрозуміло, що я його підібрав, і через те що їхати треба було якийсь час, почалася розмова.

Вигляд у нього був зовсім паршивий, і дуже швидко з’ясувалося, що він їде з допиту. Скоро з’ясувалося, що він працював на шахті гірничим інженером, і там сталася гучна аварія з жертвами, і з його слів, провину звалили на нього. Словом, я вмовив його розповісти про суть справи, і коли він усе виклав як є, я йому твердо пообіцяв, що якщо взятися за цю справу, то розвалити її не становить особливого клопоту. І тут я побачив жах у його очах.

Він сам чудово розуміє, що його провини немає абсолютно, але просто «настала його черга». Він уже змирився. Адже якщо з нього звалити провину, то в такому разі треба буде встановлювати справжні причини, а вони нікому не потрібні. Явка з повинною закриває всі питання, і тому він просто механічно підписував усе, що йому давали. Словом, я слухав сповідь раба. Недурний хлопець, з вищою освітою і, на відміну від багатьох моїх приятелів, – не алкаш, але раб чистої води. Він був на все згоден, бо керівництво доручило йому заткнути собою цю дірку.

Через кілька років ми знову перетнулися в якійсь несподіваній ситуації, і він розповів, що відбувся легким переляком, а тепер знову працює на шахті, і йому позачергово дали квартиру. Причому не в нашому місті, а в жирнішому. Обіцяли кар’єрне зростання і, головне, сказали йому про те, що він свою чергу відбув, а тепер будуть пихтіти інші. Коли він це говорив, у його очах було щастя. І через те що таких людей там була величезна кількість, довелося змінювати місце проживання. Сумісність із цим контингентом впала до нуля.

(Далі буде)