Ще раз про Донбас (Частина 1)

Уперше опубліковано: 21.02.2022. У статті згадується евакуація мирного населення до росії, що проводилася російською «владою» на окупованих територіях Донецької та Луганської областей незадовго до широкомасштабного вторгнення.

Авторка перекладу: Світлана

При погляді на «евакуацію», яку зараз демонструє окупаційна зграя і про яку пишуть наші колеги звідти, самі собою напрошуються деякі спостереження, аналогії та висновки, якими варто поділитися. У цьому плані буду спиратися на власний досвід, а саме на те, що особисто сам бачив, чув на місці і що відомо з безумовно достовірних джерел.

Так сталося, що ця окупована територія є батьківщиною для частини моїх родичів, які взагалі не пам’ятають своїх прапрадідів, які жили б у якомусь іншому місці. Друга частина родичів опинилася там у пору «індустріалізації», рятуючись від голоду на Слобожанщині. А сукупно ніхто з моїх родичів до глибини, яку можна встановити, не жив поза Україною. Тому суб’єктивні міркування з цього приводу мають приблизно таку основу, на якій усе й побудовано.

З раннього дитинства мені вдалося, хай і епізодично, але все ж таки – спостерігати ще живих прабабусь і прадідів, що називається – у природних умовах. І ось що цікаво: родичі, які приїхали на Донбас із Півночі України, жили в місті, працювали на промислових підприємствах і розмовляли суржиком. Не російською, а саме суржиком, який різко відрізнявся від російської, якою розмовляли більше половини жителів промислових міст. А ось та частина родичів, які жили в невеликих, покинутих серед степів селищах, назви яких тепер багато хто впізнав у 2014–15 роках, розмовляли українською і без суржику. Це були ще дитячі спостереження, які не вибудувалися в якусь загальну картину, що вимагала якихось висновків.

Набагато пізніше довелося поспілкуватися з більш далекими родичами, які жили у прикордонних з Україною селищах Ростовської області, і з’ясувалося, що там теж розмовляють суржиком, але він відрізнявся від почутого раніше, бо в ньому було менше русизмів. Ось це вже було дивно і почало вимагати якогось пояснення. Але системно цим займатися було ніколи, бо на той час у ці місця я приїжджав на канікули до бабусі влітку, і там були важливіші справи, які мали всі тогочасні хлопці-підлітки, хіба що без розпивання шмурдяка. Втім, деякі нові знання здобути вдалося.

Наприклад, стало зрозуміло, що родичі, які приїхали з Півночі України, насправді втекли від чогось настільки жахливого, що мені жодного разу не вдалося їх розговорити на цю тему. Причому про те, що це був справді якийсь неймовірний хорор, свідчила реакція моїх діда й бабусі на розпитування про минуле. Вони ніколи не розповідали ні про своїх батьків, ні про те, чи були в них брати і сестри або взагалі родичі, чи ні. Але судячи з того, що ніхто до них не приїжджав у гості, родичів не було. Ще один момент. На той час у будь-якому будинку чи квартирі обов’язково стояли фотографії батьків та інших родичів. А тут були фото дітей та онуків, а в інший бік – нічого.

Ступінь хорору можна було встановити ще й за тією реакцією, яка була, коли я питав про війну. А за визначенням розповісти було що, адже бабуся з дітьми залишилася в окупації, а дід пройшов усю війну з самого початку й демобілізувався майже через рік після її закінчення. Так от, бабуся досить багато розповідала про окупацію, про що я не раз писав, а дід про війну не розповів ні слова.

Але за його реакцією на читання мемуарів Жукова та інших полководців, коли він періодично сміявся до сліз, було зрозуміло, що він просто не хоче дрібному нетямі, який постійно влазить у якісь мордобої та інші заходи, розповідати про серйозні речі, яких цей нетяма не зрозуміє. А ось тема про те, де їхні родичі та чому вони сюди приїхали, мала однакову реакцію – скляний погляд та просто відрубане мовчання. Тоді ще помітив, що, мабуть, там було щось набагато страшніше, ніж війна.

(Далі буде)