Уперше опубліковано: 24.03.2016
Авторка перекладу: Світлана
Людина – дивне створіння. Сьогодні вона володіє незліченними багатствами, керує мільйонами людей, розчерком пера може позбавити життя сотні й тисячі людей, і при цьому їй мало, немає щастя. Завтра ця ж людина вже сидить у в’язниці і мріє мати шконку біля вікна, а щастя приходить, коли верхня частина прогулянкового двору дозволяє побачити хоч кілька гілок дерева. Що найцікавіше – між цими двома станами іноді минає лише кілька тижнів чи місяців. А як усе змінюється!
Сьогодні закінчилася давня судова епопея, що стосується розвалу Сербії. До позбавлення волі на 40 років Гаазьким трибуналом засуджено Радована Караджича – лідера боснійських сербів. Судячи з похилого віку арештанта, із в’язниці він уже не вийде. Чи міг він припускати в далеких 1992–1995 роках, що його зловлять і заарештують аж у 2009 році і ще майже сім років він сидітиме у в’язниці, чекаючи на вирок? Напевно – ні. Він вважав себе повелителем життя і смерті, вершителем історії, якого обрав для цього сам Господь. Але все виявилося простіше. Цугундер дає час і місце для осмислення свого місця серед Всесвіту, і, як часто виявляється, це місце не надто віддалене від параші.
Сам Караджич не такий уже яскравий персонаж. До нього каземати Гаазького трибуналу грів знаменитіший персонаж – Слободан Милошевич. Але він до вироку не дожив, бо був поглинутий виром печалі. Так сталося, що він передав житлоплощу своєму колезі та однодумцю. І ось сьогодні, із закінченням судового процесу, гаазька в’язниця в принципі – звільняється і готова прийняти наступну порцію арештантів. А вона вже готується, хоча, може, й не усвідомлює цього.
Як зазначається у вироку, Караджича звинувачують у вбивстві мирних громадян під час різанини в Сребрениці та при облозі Сараєва. Доведено його причетність до загибелі понад 7000 осіб. Щоправда, «герой» намагався стверджувати, що він знати не знав про подібні неподобства і нікому не віддавав наказів, які спричинили загибель людей. Він звертав увагу суддів на свою шевелюру, стверджуючи, що він – білий та пухнастий. Однак номер не пройшов, і загримів він на чотири десятки років.
При погляді на це виникають одразу дві думки. Перша – про те, що каземати довго пустувати не будуть, а друга – надто вже злободенно звучить мотивування вироку. Просто зараз є група осіб, яка робить те саме, що й Караджич, але в набагато більшому розмірі. Причому робить це давно. Засуджений отримав вирок за два епізоди однієї війни, а тут є кандидат, у якого цих епізодів – десятки, тому що тільки воєн у нього чотири: чеченська, грузинська, українська та сирійська. Рахунок жертв іде на сотні тисяч. Караджич – дрібний поц проти цього м’ясника. І потім, Караджич віддувався сам, хоча мав масу спільників. Але часи тоді були глухі, інтернету майже не було, а мобільні пристрої ще не дозволяли знімати фото й відео. Зараз злочини потенційних квартирантів гаазьких апартаментів задокументовано настільки щільно, що промови арештантів просто не матимуть жодного сенсу. За них усе скажуть фото, відео, копії документів та геомітки.
Що важливіше – всі чотири війни влаштував один і той самий персонаж, а тому зі встановленням особистості організатора немає жодних проблем. Крім того, він має особливість, яка надто явно програє Караджичу. Путіну буде дуже важко створити наочний образ білого і пухнастого дідуся, бо він і так лисий, як коліно, та й його щуряча мордочка ніяк не може викликати співчуття.
У будь-якому разі, камери Гаазького трибуналу привітно розкрилися перед російськими сидільцями, неначе кажучи: «Ласкаво просимо!»