Про «інших росіян»

Уперше опубліковано: 29.01.2018

Авторка перекладу: Світлана

Ще звечора стало зрозуміло, що вранці буде щось грандіозне. У Марфінці, Новоалєєксєєвці та інших селищах Матвєєво-Курганського району люди збиралися невеликими групками та цілком серйозними натовпами, щось шумно обговорювали, мужики багато курили, жінки – плакали і навіть гучно голосили. Вгамувалися всі після опівночі, але з першими променями сонця люди виходили з будинків та сідали у свої автомобілі, і багато хто – на трактори. Їхні серйозні та урочисті обличчя говорили про те, що вони нарешті на щось наважилися і тепер уже без страху це роблять. Автомобілі вишикувалися в колони і сільськими шляхами рушили до автодороги Матвєєв Курган – Успенка. На шляху до них приєднувалися такі самі колони із сусідніх поселень. Там уже були й вантажівки, а потім – звідкись узялися кілька фур, які рухалися в загальному ритмі.

Ті, хто був на тракторах, розбилися по парах і рушили до кордону з Україною стежками контрабандистів. Вони першими досягли мети. Поки сонце тільки починало вставати з-за обрію, трактори вгризлися в землю, і на об’їзних стежках почали з’являтися досить глибокі траншеї з валами щойно вийнятої з них землі. За їхньою роботою ніхто не спостерігав, але їм цього було не треба. Вони точно знали, що й навіщо роблять.

Тим часом автоколона вже підійшла до пункту переходу зі свого боку і почала перебудовуватись на всю ширину дороги та узбіччя. Перед ними дорогу було перекрито вантажівками, які йшли попереду і висипали на проїзну частину кілька десятків тонн гравію. Позашляховики з’їжджали з дороги, створюючи затор з обох боків дороги.

Потім настала черга фур. Через 50 метрів вони стали поперек дороги і перегородили її повністю в кілька десятків шарів. Коли рух завмер, з автомобілів стали виходити люди, що несли в руках сумки, рюкзаки і баули. Вже за годину з обох боків дороги почали зростати наметові містечка. Хтось розводив багаття, і в повітрі поплив запах чогось смачного.

Але не весь рух став намертво. До фур під’їжджали і розверталися маршрутки. З них виходили люди з інших районів області з рюкзаками, казанками і спальниками. Вони швидко просочувалися через імпровізоване очеплення і вливалися в наметове містечко, яке швидко зростало.

З першого погляду було неможливо зрозуміти, що саме тут відбувається. Для флеш-мобу – забагато людей та техніки. Для пікніку чи свята – ні час, ні місце явно не підходять. Але було видно, що люди розташовуються ґрунтовно і явно не на один день.

Іноді більшість присутніх підтягувалася до центру імпровізованого табору та слухала промови своїх односельців і зовсім незнайомих людей. Слухали й говорили самі. Саме ці промови і прояснили ситуацію.

Виявляється, людям набридло дивитися, як повз їхні будинки йде військова техніка в Україну. Вони не забули, в якому шоці були влітку 2014 року, коли з їхніх полів по Україні працювали всі можливі артилерійські системи. Тоді ситуація захопила їх зненацька, і вони просто не могли повірити в те, що це відбувається насправді і все – біля їхніх будинків.

Трохи згодом вони зрозуміли, що все це – всерйоз. Вони бачили, що колони військових рясніли фізіономіями якихось якутів чи бурятів, а іноді й горців. Вони розуміли, що всі ці військові котяться в Україну, щоб з того боку вбивати сусідів, родичів, знайомих і просто таких самих людей, як вони.

При цьому майже ніхто з них не знав, що землю, на якій вони живуть, за совка обміняли на Крим і лише кілька десятків років тому вони були Україною. Проте їхні промови наполовину складалися з українських слів, а м’яка «г» вказувала на їхнє походження.

Якоїсь миті люди дійшли висновку, що більше не допустять, щоб весь цей набрід ішов на територію України вбивати, грабувати і ґвалтувати. За цей час вони вже чудово зрозуміли, що звідти вивозять «вояки», і до них дійшло, що все це скінчиться, але більше з того боку не буде ні родичів, ні друзів, бо вони нічого не зробили, щоб усе це зупинити. Хоча б не спробували щось зробити. Вони довго напівголосно це обговорювали, але зрештою вирішили, що з них – досить, і тепер вони блокуватимуть кордон до закінчення війни…

Усе це абсурд, Кафка. На всі 140 мільйонів жителів рф не знайшлося навіть тисячі, щоб зробити те, що описано вище. Нікого! Тому коли хтось розповідатиме про «інших росіян», варто пригадати описану вище картину і зрозуміти, що саме це міг бути ідентифікатор їхніх «інших». Але якщо все це залишилося абсурдом, то там немає інших, там усі мазані одним миром і нашою кров’ю. Просто не варто цього забувати. Ніколи.