Це – важливий момент, і ми хочемо нагадати всім про те, що на Майдан зібралися люди абсолютно з різним життєвим досвідом, поглядами та всім іншим. Але всіх об’єднувало бажання змінити курс України і щоб вона розвернулася в бік Європи.
Сам феномен цього повстання мав безліч назв, але однією з найпоширеніших була «Євромайдан». Зараз ця назва вже заїжджена і запльована, а тоді вона була дуже свіжою і зрозумілою всім.
Гадаю, що будь-хто з тих, хто тоді брав участь у цих подіях, згадає про те, що не було жодних ліній поділу. Десь на Груші завжди можна було побачити прапор України, під яким було прикріплено табличку «Ялта». Вхід на територію Майдану з боку Будинку профспілок прикрашав транспарант, на якому було написано слова про те, що українці та росіяни залишаться братами по крові, а не по рабству, а під написом – розмашисто стояло «Севастополь».
І що дуже важливо, люди розуміли, що зараз ми боремося за свій курс і в нас є надія на перемогу лише в тому випадку, коли ми будемо разом, щільно зімкнувши ряди і відчуваючи плече один одного. Я не раз спостерігав сцену, коли на Майдані виловлювали провокаторів, які намагалися сіяти чвари і тим самим розімкнути стрій. Найяскравіше враження було від того, що люди, які виводили його геть, зриваючи голоси, репетували: «Не бийте його, не бийте!» – і викидали за барикади. З тими ж зірваними горлянками пов’язані крики «Не бийте!» і щодо «ВВшників» або «Беркутів», яких вдавалося вихоплювати з їхніх рядів. Їх вели за сцену, і охочих потримати їх за кадик було більше ніж достатньо, але ми не повинні були рухатися до Європи, влаштовуючи суди Лінча. Всі це розуміли, але емоції били через край.
Навіть у таких суворих умовах і лише з однією вірою в перемогу, без логічного обґрунтування того, якими силами ми її досягнемо, ми вистояли і зберегли єдність. Те саме, що робило зовсім незнайомих людей мало не родичами. Адже, по суті, це було громадянське повстання і там фізично не було сформованих підрозділів. Проте поранених витягували всім миром, ризикуючи власним здоров’ям та життям, як це буває на війні. Тільки там воюють хоч якось підготовлені люди, що отримали певний багаж знань і навичок про те, як діяти в кожній конкретній ситуації. А тут люди все робили самостійно і за власним розумінням грані «правильно – неправильно».
Потім, уже пізніше, виникло щемливе почуття того, що Майдан як духовне явище пішов туди, куди пішла Небесна сотня. Після перемоги найчистіша і найактивніша складова Майдану повернулася до своїх справ, а частина – пішла на війну, що саме починалася. Прямо на Хрещатику, біля Головпоштамту, я вперше побачив вербувальника Нацгвардії та чергу до нього.
А от у майже спорожнілому таборі Майдану залишився маргіналітет, який уже тоді, за кілька тижнів після трагедії, імітував «борців» і прикидався тим самим «Майданом». Якоїсь миті стало зрозуміло, що цей бомжатник втопче в багнюку те, що тут було насправді, і Київ вийшов ще раз, але вже для того, щоб не дати бидлові шансу спаскудити пам’ять Майдану.
Виносили все це своїми руками. Я доклав своїх скромних зусиль як до процесу зведення Майдану, так і до прибирання центру столиці від паразитів, які мімікрували під майданівців. І вже тоді стало зрозуміло, що цю тему жорстко експлуатуватимуть, бо ця рвань намагалася закидати «коктейлями» вже нас!
Трохи згодом з’явилися професійні «волонтери», які скористалися ситуацією і почали збирати гроші начебто на армію, прикриваючись уже гаслами Майдану. Нехай це була невелика частина гнилі серед волонтерського руху, але вона була і є, а зараз вона виродилася в таку погань, що вже хором співає з кремлівською пропагандою.
І звісно, найболючішим виявився похід Гришинсько-Саакашвілівської масовки Хрещатиком під «Плине кача». Це вже був плювок у найсвятіше, що пов’язано з тими подіями. Воно й зрозуміло: ці діячі не мають жодного стосунку до Майдану, і для них це пустий звук. Якби це було інакше, їм би на думку не спало використовувати «Качу» для своєї масовки.
І ось зараз, саме цього дня, ми пропонуємо всім озирнутися на п’ять років назад і просто відповісти собі особисто на два запитання. Перше: за що саме тоді ми вийшли на Майдан? Відповісти треба просто, прямо і саме на той момент, відкидаючи наступні події. Після цього – поставити друге запитання про те, чи туди ми рухаємося, чи в тому напрямі, чи заходила Україна так далеко в напрямі тієї мети?
Якщо відповіді будуть відвертими, тоді поверніться до того анекдоту про рекрута, який теж хотів простого і зрозумілого і що в результаті вийшло. Можливо, багато хто впізнає в цьому рекруті себе чи когось із близьких, знайомих чи симпатичних кандидатів у президенти.
А у тих, кому не вдасться відповісти на це запитання відверто і вони все ж таки сповзуть на професійно забиті в їхні голови пружини, причому забиті тим самим ворогом, з яким ми боролися п’ять років тому, хочемо запитати: наша мета змінилася?
На жаль, багато хто це вже забув і несе таку риторику, що кремлівські діячі їм поставили б тверду четвірку з плюсом, бо п’ятірку вони ставлять тільки своєму Соловйову і Ко. Але Соловйов працює на їхню п’ятірку за 60 мільйонів на рік, а вони за що?