Автор перекладу: Світлана
Свого часу сер Вінстон Черчілль якось сказав про те, що політик зобов’язаний мати дві основні якості. Перше – він зобов’язаний чітко і твердо сформулювати найближчі перспективи розвитку країни. Друге – він зобов’язаний чітко і твердо пояснити, чому ці перспективи не здійснилися. Загалом таке визначення може бути підставою для того, щоб зробити висновок про те, що політик – це патологічний брехун. Такий висновок не надто дисонуватиме з тим, що ми бачимо навколо, але також це свідчить про те, що робити прогнози у сфері політики – справа невдячна і практично неможлива.
Це зумовлено тим, що політична сфера діяльності справді наповнена брехунами, а тому на публіку виставляється навіть не частина якихось процесів, що не дасть адекватно прогнозувати розвиток подій, а найчастіше публічною виявиться навмисно сфальшована частина цих подій. Тому для стороннього спостерігача практично неможливо прогнозувати перебіг подій далі, ніж «буде гірше» або «буде краще». І при цьому треба розуміти, що навіть такі визначення відрізнятимуться для різних частин суспільства.
Ми ж пам’ятаємо, як після виборів 2019 року миршавий шкет, сидячи на лавці, пообіцяв: «Гірше не буде… така історія». І ось тепер кожен може подивитися на те, що ми маємо, і чесно сказати, стало гірше чи ні. А після того як цю відповідь буде сформульовано, просто уточнимо, для кого ми застосовуємо це визначення. Адже для певної, хай і мізерної частини України, все справді «гірше не стало», і навіть навпаки. До речі, як і для самого шкета.
Але зараз мова не про нього, а просто ми уточнюємо, що прогнози в політиці – річ слизька взагалі, а коли йдеться про міжнародну політику, то все це слід підносити до квадрата чи куба. Саме з цієї причини ми всіляко уникаємо прогнозів, але це не скасовує необхідності робити якісь припущення чи вибудовувати версії, розуміючи їхню хиткість. Ось і зараз ми пропонуємо щось подібне, але для початку слід згадати деякі важливі моменти, без яких не вдасться зобразити більш-менш стійку картину.
Ідеться про верховну владу в плані її повноважень та відповідальності. Дуже часто публіка неправильно оцінює ці параметри в кожному конкретному випадку, і з цього випливають дуже дивні, а часом – небезпечні варіанти розвитку подій. Так, ця найвища влада може являти собою лише кілька варіантів. Перший варіант формується в рамках парламентської республіки. В цьому випадку першою особою є не обраний президент, а прем’єр-міністр або канцлер, який отримує цю саму владу в результаті коаліційної угоди.
Тобто уряд складається з міністрів, які представляють різні політичні партії, а тому рішення прем’єра так чи інакше зумовлені внутрішніми домовленостями коаліції. Якщо їх не вдається досягти, уряд розвалюється і все починається спочатку. В такому разі прем’єр має дуже обмежене коло повноважень, і ці обмеження мають як правовий, так і політичний характер. Але й відповідальність за вже ухвалені рішення поділяють усі партії, які сформували коаліцію.
У президентській республіці все виглядає дещо інакше, і у першої особи, обраної народом, повноважень набагато більше, але й відповідальність лежить переважно на ній. Невдачі або провали, допущені президентом, будуть списуватися на нього особисто, і він може заплатити за свої помилки дуже високу ціну. В цьому випадку ми не будемо розглядати диктатуру, яка зазвичай зростає саме в системі президентської республіки, бо масштаб занурення в неї може бути різним, а звернемо увагу на гібрид, який конституційно закріплено в Україні.
Як відомо, у нас – парламентсько-президентська республіка, і це означає, що президент у нас, хоч і не суто церемоніальна фігура, як, наприклад, в Ізраїлі чи Німеччині, але й не важковаговик, як це виглядає у Франції чи США. Конституція обмежує його прямі повноваження стосовно виконавчої гілки влади лише двома сферами діяльності – зовнішньою політикою та обороною. Тобто саме цих міністрів він призначає та знімає, хай і з затвердженням Радою. Але решту міністрів і главу Кабміну призначає парламент. І з огляду на те що в повсякденному житті населення має справу лише з органами виконавчої влади, то все, що відбувається в країні, оцінюється саме за тим, як влада виконується.
Тут ми просто нагадаємо, що такий поділ влади закріплено в Конституції України, і якщо хтось це забув, може відкрити цю маленьку книжку і прочитати лише кілька статей, у яких чітко визначено повноваження президента і Верховної Ради. Загалом текст Конституції доступний усім, і якщо прочитати ці статті, а потім без піни біля рота подивитися на діяльність П’ятого президента України, то пред’явити йому можна помилки, провали, хибні рішення і ще щось виключно за двома напрямами – зовнішньою політикою та обороною.
Але всі претензії, які йому було пред’явлено, лежать поза цими двома сферами діяльності, і це означає, що на нього повісили весь негатив, за який відповідають Верховна Рада і призначений нею уряд. Нагадаємо, главу уряду і переважну більшість міністрів призначала не партія Порошенка. Тобто переважна більшість міністрів, включаючи й міністра внутрішніх справа, були опонентами президента, а не його ставлениками. Проте переважну більшість негативу спекулятивно і часто – підло було вилито саме на П’ятого, і що характерно, він навіть не намагався уникнути відповідальності.
Зараз, за того ж самого формату державної влади, ситуація зовсім інша, і зрозуміло чому. Парламент має монобільшість партії президента і тому легко виходить за рамки своїх повноважень, адже всю виконавчу владу сформовано його партією. Простіше кажучи, виконавча і законодавча влада перебуває в одних і тих самих руках. Але це також означає, що вся відповідальність теж лежить на одній партії і на одній людині. А будь-які розмови про поділ влади були доречні за часів П’ятого президента і недоречні зараз.
Тобто ситуативно президент отримав повноваження, які конституція йому надавала, а фактично в його руках опинилися важелі, навіть значніші, ніж у тих самих президентів США та Франції, але й відповідатиме він по повній програмі. Все викладене вище, напевно, всім відоме і зрозуміле, проте ця передмова була необхідна. Та перейдімо до версії, або припущення, яке України прямо не стосується, але воно важливе щодо міжнародної політики. Ця версія також може бути певною аналогією, яку за бажання можна приміряти і на нашу ситуацію.
У США зараз склалася ситуація, яка нехай і не дзеркально відображає те, що сталося в Україні з її системою влади, але за масштабом катастрофічності наслідків – дуже схожа. Просто нагадаємо про те, що під час своєї першої каденції Трумп все-таки мав певні обмеження свого свавілля або самовладдя. Так, палата представників Конгресу США була за демократами, і тому значну частину указів чи законопроєктів Трумпа все-таки можна було нейтралізувати, і що найголовніше, сам Додік це розумів. Тому для затвердження його розпоряджень все-таки потрібно було домовлятися, узгоджувати і як мінімум – не генерувати відверту дикість, яка не пройде Конгрес.
З іншого боку, в Республіканській партії ще було досить багато старих зубрів, які могли висловити Додіку все, що вони думають про нього і про його дії, і тоді партія була не тим, на що вона перетворилася зараз. Саме з цієї причини Трумпа тоді забезпечили наглядачами, які виконували запобіжні функції всередині його адміністрації. Але вже тоді стало зрозуміло, що цей самодур може вирватися з-під контролю й накоїти справ. Як це не дивно, але його пиху прикрутили демократи своїм ініціюванням процедури імпічменту.
Саме тоді виникла досить незвична ситуація, коли прогнози були просто марними. Адже з одного боку, взяти і виставити президента за двері Овального кабінету – нечуваний скандал, і, напевно, таке для Штатів було б сильним ударом у плані репутації. Але з іншого боку, це був перший випадок, коли президента, по суті, викрили у шпигунстві або шпигунській взаємодії з екзистенційним противником – росією. Саме в цей момент однопартійці в Конгресі стали на захист Трумпа, і тому вся перша каденція пройшла під знаком цієї баталії, коли Додік був за волосок від прірви і його звідти витягла виключно партійна позиція.
Втім, що це був за керівник, стало зрозуміло ще тоді. Напевно, кожен із нас має особистий досвід роботи під чиїмось керівництвом, і, напевно, всі в курсі, що таке працювати під керівництвом неосвіченого, злопам’ятного самодура. Спочатку йдуть яскраві особистості, згодом – тихі, неконфліктні, але чудові фахівці, які знають, що без роботи не залишаться, і в результаті цей керівник залишається в оточенні підлабузників, телепнів та нездар.
Але так буває в якійсь компанії, а в державному апараті все відбувається дещо складніше, бо навіть у випадку ротації кадрів заміна часто приходить не за бажанням першої особи, а за наполяганням її партії, наприклад. У такому разі сама плинність кадрів стає показником якості керівника. Тоді саме так і відбувалося. Стартовий склад адміністрації Трумпа було чітко згенеровано партійною верхівкою Республіканської партії.
Мабуть, там вважали, що Трумп вискочив у президенти, минаючи сходи партійного зростання, і тому його адміністрацію слід підкріпити великими фігурами, які обраний президент не зможе обрати сам просто через відсутність належного досвіду. Цілком можливо, цим людям спочатку і не ставилося завдання бути противагою можливій дурості народного обранця. Цей функціонал виник уже у процесі здійснення його повноважень. Але в такому разі очевидно, що конфлікти були неминучими, а тому відставки були просто запрограмованими.
Ми пропонуємо подивитися на те, як виглядали ключові пости під час першої каденції Трумпа в плані персоналій. Зазначимо, що на самому старті першої каденції все виглядало цілком пристойно і практично кожен із членів команди президента був відомим діячем і безумовною особистістю. У цьому контексті ключовими ми вважатимемо держсекретаря, міністра оборони і генерального прокурора. Звісно, це скорочений набір, але всім зрозуміло, чим він зумовлений. Отже:
Держсекретар:
- Рекс Тіллерсон: з 1 лютого 2017 року по 31 березня 2018 року.
- Майк Помпео: з 26 квітня 2018 року по 20 січня 2021 року.
Міністр оборони:
- Ештон Картер: Хоча строк його повноважень охоплював і початок цього періоду, він обіймав цю посаду до 20 січня 2017 року.
- Джеймс Меттіс: Обіймав цю посаду з 20 січня 2017 року по 31 грудня 2018 року.
- Патрік М. Шанахан: Виконував обов’язки Міністра оборони з 1 січня 2019 року по 23 червня 2019 року.
- Марк Еспер: Обіймав цю посаду з 23 липня 2019 року по 9 листопада 2020 року.
- Крістофер К. Міллер: Виконував обов’язки Міністра оборони з 9 листопада 2020 року по 20 січня 2021 року.
Генеральний прокурор:
- Джефф Сешнс: Обіймав посаду з 9 лютого 2017 року по 7 листопада 2018 року.
- Вільям Барр: Обіймав посаду з 14 лютого 2019 року по 23 грудня 2020 року.
- Джеффрі Розен: Виконував обов’язки Генерального прокурора з 23 грудня 2020 року по 20 січня 2021 року.
Правда ж, при погляді тільки на цей стос ротацій уже можна говорити про те, що президент виявився – так собі і що на початку делеговані республіканцями фахівці відчалили з адміністрації після того, як спробували пояснити шефу, що його сюди поставили не для того, щоб він робив дикість, а для просування Америки на більш високі позиції. І ось у цьому ключовому моменті вони розійшлися. Нарцис, до того ж неосвічений, не може допустити, щоб його викривали в помилках і тим більше змушували їх виправляти. Тож висококласні фахівці потяглися на вихід.
Але ж те саме відбувалося і з іншими ключовими фігурами, радниками, наприклад. У тому числі і з національної безпеки. І в цьому списку просто звернімо увагу на останні прізвища міністра оборони та генпрокурора. Як неважко помітити, їх призначення було здійснено вже після виборів і в період, який зазвичай використовується для плавної передачі влади від адміністрації, яка йде, до нової. У цьому проміжку часу взагалі ніхто і нікого не змінює, бо старий склад адміністрації зайнятий передачею повноважень і, по суті, виконує «дембельський акорд». А це означає, що нові особи для передачі влади не були потрібні в принципі. Насправді це була підготовка держперевороту та узурпації влади.
Саме на цій ноті Трумп і закінчив свою першу каденцію. На останній її ділянці він призначав тупих, але відданих особисто йому. І ось другу каденцію він уже розпочав з урахуванням допущених помилок, а тому формував адміністрацію виключно на свій смак, який він показав раніше. І ось, виходячи з цього, можна зробити припущення про те, що буде далі. Якщо в його команди ще не зовсім все погано з мізками, поняттям честі та відчуттям відповідальності за долю країни, ми побачимо точнісінько таку саму ротацію. Ну а якщо ротації не відбудеться, можна не сумніватися в тому, що цей спецвідлов було набрано як похоронну команду для країни. В цьому випадку мені хотілося б помилитися більше, ніж виявитися правим, але незабаром розвиток подій покаже, наскільки близькою до істини виявиться ця версія.