Автор перекладу: Світлана
Наведений нижче текст, крім усього іншого, розрахований на віртуального персонажа, який міг би уособлювати Європу. Зрозуміло, що такого не існує, проте викладене нижче може бути корисно тим, хто сьогодні ще не розуміє, що розгортається навколо Старого континенту. Я його пишу тому, що розумію спосіб мислення тієї сутності, з якою бореться Україна. Росія – відрижка СРСР, а мені довелося бути частиною совка і навіть більше – частиною його ударної сили, і тому знаю, як замполіти налаштовували молодих солдатів і на що. Для європейців це й тоді було позамежною дикістю, а тепер це взагалі не вкладається в голові, але тут треба мати на увазі, що речі, яких ми не бачимо і навіть про які ми не знаємо, існують, незважаючи на нашу думку.
Ще зовсім недавно Захід загалом і Європа – зокрема не могли вкласти у своїй свідомості те, що у 21 столітті може розгорнутися величезна війна на території Європи. Причому такий стан речей мав цілком логічну основу. Справді, сучасний світ настільки переплетений, що уявити собі брутальну війну, яка розірве безліч життєво необхідних зв’язків, було практично неможливо. Всі ж пам’ятають про те, що у Пєскова, наприклад, донька давно живе в Парижі, а у Лаврова – у Нью-Йорку, і що у більшості московських можновладців у тому напрямку інші родичі, нерухомість, яхти та інше, а тому – як же всерйоз говорити про війну з ними?
Але тут слід згадати про те, що у цієї самої публіки в Україні родичів не менше, а може, й більше. У багатьох тут вілли, частки у підприємствах тощо. Проте це їм не завадило не лише розпочати війну, а й бажати якнайшвидшої поразки Україні. Ну, а крім того, всі ці численні зв’язки із Заходом вони або успішно розірвали, або замаскували і живуть собі далі. Для ще більшого розуміння ілюзорності такої аргументації можна подивитися на те, що зараз виконує Трумп. Він рве зв’язки в тих місцях, де цього взагалі ніхто не міг очікувати, наприклад, з Канадою. А це свідчить про те, що цінність цих зв’язків надто перебільшена і що в разі чого ними пожертвують в один момент.
Між іншим, не можна говорити про те, що це саме зараз щось трапилося зі світом і все пішло під укіс. Нічого подібного. Згадаймо Першу світову війну і країни, які брали у ній участь по обидва боки окопів. На престолах протиборчих країн перебували родичі по крові, що не заважало вести жорстоку, руйнівну війну. Тож період після Другої світової війни, який тривав 80 років, перевантажив публіку емпатією, яка змітається першим бомбардуванням так, що від неї не залишається й сліду і виникає цинічний, але тверезий погляд на події та явища.
І ось саме тому, що в мене є особистий досвід, і тому, що перебуваю в Україні та пропускаю через себе все те, що у нас відбувається, я й наважився на виклад цієї повісті. Якщо когось запитати про те, що саме зараз робить росія в Україні, то відповідь може бути лише одна – пожинає плоди своїх численних помилок. Причому там уже точно є усвідомлення того, що це саме так і ніяк інакше. Продовження війни в такому ключі лише збільшує кількість цих помилок і глибину наслідків, які вони запускають. У цьому випадку не йдеться про фундаментальну помилку – рішення про початок широкомасштабної війни, а зовсім про інші речі. Але для того щоб міркувати про них, слід звернутися до мотивів, адже жоден злочин не розкривається без встановлення мотиву.
Запитання про те, навіщо ворог вплутався в таку широкомасштабну війну, має свою, досить просту відповідь, але спочатку слід чітко уявити собі, коли він прийняв рішення про такий масштаб цієї самої війни. Насправді саме цей момент дає ключ до всієї цієї конструкції, а відповідь може виявитися не такою очевидною, як це може здатися на перший погляд. Але для початку – невеликий екскурс у совок і в те, які помиї вливалися військовослужбовцям у ті часи. У цьому випадку я можу про це міркувати тому, що довелося досить відверто спілкуватися з офіцерами моєї частини, тому що, скажімо так, деякі з них були сильно залежні від того, що я міг робити. Можливо, колись докладніше опишу цей момент, але тут буквально двома словами.
Розташування моєї частини було якраз посеред міста, і півтора року з двох я мав вільний вихід із частини. Місто було в Литві, і перші пів року служби нам втовкмачували в голову, що навколо – вороже населення і якщо батьківщина скаже «треба», то все це населення треба пустити під ніж швидко і без рефлексії. І буквально за пару місяців молоді солдати вже були настільки просякнуті цими навіюваннями, що якби довелося, взагалі б не рефлексували в плані знищення місцевого населення. Ба більше, багато хто навіть мріяв про те, щоб у якийсь момент саме така команда і надійшла. Причому якби для цього не дозволили застосовувати вогнепальну зброю, то цілком би вистачило штик-ножів і саперних лопаток.
Ще раз зазначу: не було жодних розмов про конвенційні методи ведення війни або взагалі про якісь конвенції. Ну, а інструктажі ці були не простим накачуванням мізків, а цілком предметними настановами. Адже в цей час буквально за кілька десятків кілометрів, за кордоном з Польщею, вирували пристрасті. Там «Солідарність» піднімала людей проти режиму Ярузельського, і я точно знаю, що сусідня частина як мінімум один раз піднімалася по тривозі і вже завантажилася в літаки, чекаючи наступної команди – на виліт до Польщі для придушення можливого повстання. А нам у цей час розповідали про те, що наш батальйон відразу перетворюється на полк і ми підемо на викидання другим ешелоном. І далі – те саме: вороже населення, яке треба змести швидким і жорстоким ударом.
Але потім у моїй службі відбулися певні зміни, і я майже щодня виходив у місто для того, щоб повертатися в частину не з порожніми руками. І виходило це непогано, за що й вийшло досить близьке і часом відверте спілкування з деякими офіцерами. А філософія в розмовах виникла тому, що в мене дуже швидко склалися прекрасні стосунки з місцевими однолітками або трохи старшими за мене, і те, що нам вкочували в мозок, вилетіло повністю і остаточно. Тобто реальність виявилася не просто іншою, а діаметрально протилежною. Я вже точно зрозумів, чому нас там називали окупантами.
Так от, у цих розмовах мені пояснили, що війна із Заходом неминуча настільки, що вижити може тільки одна система, а через те що ми з ними абсолютно різні, то в нашій перемозі не можна сумніватися. За словами заступника начальника штабу батальйону, вони навчилися добре жити, а ми – добре воювати, тому вони приречені. І тут він кинув важливу фразу. Він сказав, що в нашій перемозі ніхто не має сумнівів, але нам треба не просто перемогти, а перемогти швидко. Тільки швидка війна дозволить захопити їхні чисті й затишні міста цілими, щоб жити там по-людськи. А що робити з населенням – не нашого розуму справа. Головне – все зробити швидко, щоб ті не встигли самі зруйнувати свої міста і, найважливіше, – заводи і фабрики.
Тоді для мене все це було китайською грамотою, і через молодість і дурість я звернув увагу на питання про населення, але не зрозумів, що ЗНШ взагалі ніяк не торкався питання мирняку, зате він чітко розмірковував про заводи, фабрики, міста і комунікації, зокрема мости. Зрозуміло, що мені він усе це розповідав у простій формі, з матюками через кожні два слова, але однозначно мав уявлення про те, який формат війни заплановано верховним командуванням. Точніше, які конкретні завдання будуть у батальйону, полку чи дивізії. Населення ж його взагалі не цікавило, і постфактум я зрозумів, що саме ця частина війни лягала на якісь інші підрозділи, не нашого плану.
Через роки ці кілька розмов все розставили по своїх місцях. Ще в СРСР планувався бліцкриг, і не тільки тому, що такий тип війни має найменше втрат, а точніше, втрати там закладалися значні. Так, після перебору «андроповки» інший офіцер мені розповідав про те, на скільки часу бою розрахований наш батальйон, і якщо вдасться виконати завдання за стільки-то часу, значить, ми своє зробили, навіть якщо всі полягли. Ні, бліцкриг потрібен був для того, щоб захопити якнайбільше всього цілого, щоб цим було можна користуватися.
І ось тепер повертаємось до нашої ситуації. Насправді ворог планував бліцкриг в Україні. Причому мав усі підстави вважати, що цей план у нього пройде гладко. Тут ми не станемо занурюватися в тему, як деякі діячі давилися мівіною і ловили чеченців у центрі Києва, – всі й так чудово знають, чому ворог ішов колонами і з машинами, завантаженими парадною формою, дудками й барабанами. Просто зазначимо, що його було заточено на бліцкриг і захоплення України не зруйнованою, з більшістю вцілілих активів.
А за кілька місяців стало відомо, що серед корешів прутіна вже було сформовано трофейні команди, які мали прийняти цілі та неушкоджені підприємства у свою власність. А ще трохи пізніше стали відомі застільні розмови ближнього кола прутіна про те, що санкції Заходу таки передбачалися, але компенсація за рахунок того, що вони отримають в окупованій Україні, повинна була перекрити їхні втрати від санкцій. Власне, кожен із них точно знав, що конкретно він отримає після захоплення України.
І ось цей план у них провалився. По-доброму, їм треба було відповзти і замислитися над тим, що робити далі. Тоді стало очевидно, що з бліцкригом уже – все, і тепер будь-яке просування вглиб України буде не просто болючим, а й вкрай сумнівним щодо того, що вдасться захопити. Всім стало зрозуміло, що в кращому разі вдасться отримати руїни міст і повністю вбиті підприємства. А це зовсім не той приз, який заповідали добувати совкові пращури.
Просто для орієнтиру слід зазначити, що нещодавно в Сирії порахували, що знадобиться не менше 20–30 років для того, щоб розмінувати всі локації, де точилися бої. Але ж там таких територій – як кіт наплакав, та й таких боїв, як у нас, там точно не було. Або ще один приклад. Ворожі джерела повідомляють, що їхня авіація вже «загубила» не менше трьох сотень авіабомб на своїй території і кілька десятків крилатих ракет. Але там це фіксується, і загалом такі інциденти досить рідкісні, адже таке відбувається не навмисно, а тепер просто уявімо, скільки всього цього лежить у руїнах міст. Ба більше, всім відомо, що практично всі підприємства в містах, які стали ареною бойових дій, стають опорними пунктами однієї зі сторін, і друга прасує це місце всім, що має з важкого озброєння. Відповідно, якщо ворогові і вдається таке захопити, то це кістяки будівель, щебінь і маса мін та боєприпасів, які не розірвалися.
Тобто 24 лютого 2022 року ворог розпочав широкомасштабне вторгнення в режимі бліцкригу як за формою, так і за своєю ідеологією. Це була класика жанру і саме те, про що мені розповідали офіцери моєї частини. І тому, коли бліцкриг провалився, противник мав вибір – зупинити наступ на Україну і вибрати інший вектор руху або набичитися і спробувати дотиснути. Упевнений, що якби цей вибір був за кадровими військовими, вони не стали б продовжувати вторгнення саме з руйнуванням усього, що опиниться на лінії бойового зіткнення, а особливо в режимі вогневого валу, який знищує всю ту інфраструктуру, заради якої гра вартувала свічок. Отримати ж пустелю, всіяну боєприпасами так, що навіть пройти чи проїхати можна лише там, де все розчистили сапери, – не найкращий варіант для витрати ресурсів.
І ось саме тоді було зроблено помилку, яка коштує прутіну і його банді все дорожче. Вони мали вибір захопити Фінляндію, наприклад, так само легко, як це вдалося з Кримом. Зрештою, тоді повністю відкритою залишалася Балтія. Її всю вони змогли б захопити за тиждень і практично без руйнувань. Тобто це було саме те, що заповідали попередні покоління. Ба більше, Балтія виявилася б тестом щодо того, як буде поводитися НАТО у випадку такого розвитку подій.
Зрозуміло, що зараз я міркую максимально цинічно, але реалії такі, що наприкінці весни – на початку літа 2022 року лапті могли б захопити Балтію максимум за десяток днів. Про це чомусь не заведено говорити, але просто уявімо, що тоді лапті могли легко виконати перевагу 1/10 – 1/20 за всіма позиціями і без особливого напружування ресурсів. І ось ці десять днів – це реальність. А з урахуванням того що НАТО потрібно кілька тижнів на розгортання лише свого авангарду, то ситуація набула б зовсім іншої форми. Так, якщо йдеться про відбиття агресії на країну-учасницю, то в такому разі запускаються протоколи оборони, але тут уже нема чого обороняти!
У такому разі вже потрібна саме наступальна операція для того, щоб вибивати окупанта з території, яку він уже захопив і де почав посилено закріплюватися. Але це – зовсім інший формат війни. І можна не сумніватися, що в столицях держав уже сиділи б маріонеткові уряди, які б заявили про те, що вони виходять із НАТО і що їх ні від кого не потрібно захищати. Як би в такій ситуації вчинили країни НАТО? Зараз, озираючись назад, особисто я не маю однозначної відповіді. Але якби Альянс не зумів відреагувати настільки швидко, щоб розпочати бій ще на території Балтії, а потім – опустив руки, то наступною була б Польща або, як мінімум, її частина.
І тут важливо те, як на це відреагували б США. Знову-таки, не можу на 100% поручитися за те, що Байден наважився б на лобове протистояння. Ми стільки чули від нього та його команди про страх ескалації, що ні за що не можемо поручитися. Але от просто зараз позиція США – однозначна. Трумп гарантовано не влізе в таку бійку. Та він про це кілька разів прямо й казав. Думаю, що якби той розклад 22-го був за Трумпа, то прутін не став би палити сили на Україну, бо тут уже вперлися і все вже зовсім перестало бути схожим на бліцкриг, а ось на інших напрямках у нього вийшло б набагато успішніше.
І от просто зараз виникає та сама ситуація, коли Штати вже злилися, а Європа ще не прийшла до нового знаменника. І ось тепер – стежимо за руками. Найбільш численна, оснащена та досвідчена армія на Європейському континенті – ЗСУ. А це означає, що для якогось іншого варіанта прутіну потрібно хоч на якийсь час вивести цю силу з гри. В такому разі переговори Трумпа виглядають зовсім інакше. Ну, а Європі настав час прокидатися і просто зараз вибудовувати оборону так, щоб спертися на Україну, надавши їй максимум ресурсів, поки самі вони приводитимуть себе до ладу. Інакше шлях відкритий аж до Франції, яка має ЯЗ. Як це не дивно, саме Україна зараз стала єдиною силою, здатною молоти путінців не на словах, а на ділі. Звідси – простий висновок… Втім, кожен може зробити його самостійно.