Томос. Післямова

Уперше опубліковано: 06.01.2019

Авторка перекладу: Світлана

Як післямова до повернення незалежності Української православної церкви. Загалом це не можна назвати стовідсотковим відновленням Київської митрополії з формальних причин. Спочатку митрополія була у Князівства Київського, а потім – у Русі, яка об’єднувала землі ще кількох князівств навколо Києва. Таким чином, Київська митрополія мала свої парафії на території нинішньої Білорусі та рф.

Повне відновлення саме Київської митрополії вперлося б саме в ці моменти. Втім, Українська митрополія має свою канонічну територію в міжнародно визнаних кордонах України, і це зараз – важливіший аспект, ніж думати про єпархії в Білорусі чи західній частині рф. Тож Томос відновив дух і суть митрополії, але не її назву та колишні межі. Саме в такому вигляді й можна було здобути автокефалію.

Друге зауваження стосується того, що структура православної церкви передбачає майже повну автономію митрополій. Простіше кажучи, вручивши Томос помісній церкві, Вселенський патріархат залишається саме духовним, а не адміністративно-розпорядчим центром, і в скрутну годину йому доводиться розраховувати тільки на себе і на Бога. Там досі пам’ятають, як після падіння Константинополя московія поводилася з їхніми людьми.

До речі, саме тоді, коли Константинополь захопили турки, в москві вирішили зробити собі домашню автокефалію. Високодуховні московити не заступилися за Вселенський престол, а натомість папа Римський висунув туди війська, хоча це й не допомогло. Але тепер усе змінилося. До матері-церкви повернулася церква-дочка з найбільшою кількістю православних парафій у світі.

Мало того, світська влада України тепер стане щитом і прихистком для церкви-матері, яка не кинула свою дочку у важку пору. На наших очах створено зразок зв’язків православних церков, і це величезне досягнення як для Києва, так і для Константинополя. Дуже скоро ми побачимо цей духовний союз у дії.

І останнє спостереження. Напевно, всі пам’ятають єдину каденцію Віктора Ющенка. Він явно взявся за ношу, яка йому була не під силу, і зрештою зламався під її вагою. Відверто кажучи, автор до нього мав, та й зараз має кілька серйозних претензій, і з цим уже нічого не вдієш. Але тепер, озираючись на той час, приходиш до простого висновку. В тій ситуації Україні потрібен був боєць, який би присвятив усього себе витягуванню України з лап імперії. Не можна сказати, що Ющенко нічого не робив, але йому не вистачило ні сил, ні натхнення, щоб упіймати кураж боротьби. В результаті все сталося, як сталося.

Напевно, всі пам’ятають, яким жорстким був розрив Ющенка та Порошенка. Тепер зрозуміло, що енергія другого вимагала дій від першого, а той просто не був здатний працювати і битися в такому ритмі. Словом, розрив стався принциповий. Сумно, що вже після Майдану 2014 року Ющенко зробив низку заяв, які можна було оцінити як особисті випади в бік Порошенка. І ось ми бачили, що Порох включив Ющенка до складу делегації для отримання Томосу. Навряд чи можна говорити про те, що він пробачив Ющенка, проте активний рух у бік автокефалії почав саме Ющенко, і Порох цього не забув і зробив те, чого міг би не робити. Це була історична, а для України – епохальна подія, і президент знайшов у ній місце для свого колишнього соратника. І як тут не згадати Кривавого Пастора?

Цей факт говорить дуже багато про Пороха, але й про Ющенка – теж, адже він міг відмовитись хоча б тому, що це була ілюстрація того, що Порох зумів те, чого не зміг він сам. Напевно, саме так і лікуються такі речі. Гадаю, що саме цей вузол – дуже цікавий для дослідження та обговорення.