Уперше опубліковано: 21.12.2018
Авторка перекладу: Світлана
Спеціально відібрана публіка була у зборі за добу до початку пресконференції нацлідера. Хтось спав просто на стільцях, хтось пив дармову каву, хтось грав на губній гармошці. Телефони у всіх зібрали ще на вході, і тому жодних розваг не було. І ось, нарешті, на сцену вийшов прессекретар царя Пєсков і жестом запросив усіх сідати на свої місця, які було оснащено відповідними табличками.
– Панове, прошу всіх зібратися, за кілька хвилин з’явиться самі знаєте хто, і розпочнеться захід, заради якого ми всі тут зібралися. Тим, хто вперше бере участь у таких заходах, поясню кілька важливих речей, які не варто забувати. Ви можете поводитися природно і розкуто, адже він – така сама людина, як і ви, хоча в це і складно повірити.
Через те що все зніматиметься для телебачення, не потрібно створювати тисняву чи ажіотаж. Усе має виглядати пристойно і статечно. Не перебивайте одне одного своїми запитаннями, і, звісно,– не перебивайте його, бо він відповідає не лише для вас, а й для всього населення країни, а може – і світу. Тому ставте наступне запитання після того, як буде надано відповідь на попереднє. Щодо запитань – можете ставити абсолютно будь-яке. У кожного на його кріслі лежить список будь-яких запитань, і саме ваше будь-яке запитання – виділено жовтим кольором.
Є два наполегливі побажання. Перше – будьте скромнішими з усмішками. Минулого разу один так усміхався, що довелося втручатися пластичним хірургам. Мало того, що такі посмішки шкодять вашому фізичному та психіатричному стану, то це і в телевізорі виглядає не дуже добре. І друге. Я розумію, що захоплення від його відповідей вас переповнюватиме не менше, а, може, й більше, ніж на минулих подібних заходах, але пам’ятайте: оплески заглушують як запитання, так і відповіді, а їх буде занесено до повного зібрання творів, і це – важлива справа.
З цієї причини уважно стежте за знаками ось цього молодого чоловіка, який вам показуватиме транспаранти, що підказують, де треба плескати. В інший час – не робіть цього зовсім. Він також покаже вам, коли треба просто усміхатися, а коли сміятися чи показувати обурення. Словом, почувайтеся розкутими повною мірою, але не забувайте про ці дрібниці, бо над сценою працюватиме одразу три снайперські групи, які вам нагадуватимуть про вічне. Втім, до цього справа не доходила жодного разу.
З цими словами Пєсков пішов, а всі залишилися сидіти на місцях, розважаючись спостереженням лазерних міток прицілів на одному, то на іншому учаснику заходу. Години за чотири, під звуки гімну і в супроводі попів та гімнасток вийшов сам повелитель і легко, якось по-людськи, всівся у своє крісло. Попи та гімнастки пішли за лаштунки. Він постукав по мікрофону і привітав присутніх теплими словами:
– Раз, раз, раз! – динаміки посилили його голос і голосом учасника «Камеді-Клаб» відповіли: – Адин, адин, адин!
– Сподіваюся, – почав повелитель, – усі розуміють, наскільки їм пощастило народитися і вирости в цій країні, а країні – пощастило з керівником?
Молодик підняв «таблетку» зі знаком оплесків, і публіка вибухнула овацією.
– Вам пощастило бути громадянами цієї країни й жити під час мудрого правління вашого повелителя. І знаєте що? Ви – обрані. Ви – обраний народ, а особисто ви – обрані для того, щоб прямо і не криючись поставити свої запитання повелителю, а ваші діти пишатимуться вами. Тож почнемо. Ставте свої запитання. Тільки цього разу – без церемоній, найбільш гострі та злободенні.
Встала жінка років сорока і поставила своє запитання, скоса поглядаючи в папірець:
– О, повелителю! Ми всі – свідки того, що жити стало краще й веселіше, але важче. Особливо це стало помітно у зменшенні продуктів харчування. В чому причина такого становища?
– Гарне питання. Вороги! Це все – підступи ворогів. Вони оточили нас з усіх боків і бажають одного – відібрати нашу споконвічність і духовність. Але ми цього не допустимо і не дамо розмовляти з нами мовою ультиматумів, хай навіть із їжею стане ще складніше, але ми не зігнемося, бо стояти на колінах і згинатися – це стояти самі знаєте в якій позі, а ми в ній стояти не звикли!
Шепіт у залі:
– А мені – подобається…
– Але, повелителю, – продовжила жінка, поглядаючи в папірець, – якщо не буде їжі, ми ж усі помремо?
Від цього питання їй стало зле, і вона обм’якнувши, звалилася у своє крісло. А повелитель зробив паузу, зморщивши чоло вже не на потилиці, як завжди, а десь у пахвах. Це мало продемонструвати крайній ступінь роздумів.
– Якось я молився в одному віддаленому монастирі, і було мені видіння, що замість звичної їжі ми будемо змушені їсти коров’ячі плесканці. Після молитов я вжив належних заходів, і тепер у Якутії зібрано величезний запас цього продукту, тож із голоду не помремо.
(Далі буде)