Перш ніж продовжити виклад версії про містичне підґрунтя російських подій, зроблю маленький відступ. Наші російські читачі написали цілу купу обурених повідомлень з приводу статей, що стосуються історії. Ми їх акуратно видалили, але осадочок залишився. Те, що зробили з історією в совку та рф, перевершило всі рамки розумного і вийшло на простори маразму. Причому їхня версія історичних подій властива лише їм самим, і нікому більше. У всьому світі історія а-ля рюс визнається маренням божевільного. Причому поточна версія російської історії суттєво відрізняється від версії 20-річної давнини, а та – від 40-річної, у свою чергу, остання – суттєво відрізняється від 60-річної, і так далі. Першим упорядником фейкової історії був обрусілий татарин Кара-Мурза, що став Карамзіним. Його історія була настільки далекою від реальності, що може сприйматися лише як художній твір або як зразок відповідального виконання височайшого замовлення з творення історії. Згодом таких діячів був легіон. Тож ми спираємося на факти і здоровий глузд, а там, де факти не покривають усю теорію, ми чесно пишемо: «версії». Якщо ж когось бентежить саме окультний аспект викладу, то будь-яка релігія і є канонізований та кодифікований окультизм. Ті ж самі дива і надприродні можливості. Тож рухаймося далі.
Отже, повернімося до фігури Йосипа Сталіна, у дівоцтві – Джугашвілі. Ще в юності, будучи семінаристом, Сталін доторкнувся до початкових понять про механізми, які приводять у рух машину управління масами. Мабуть, він розчарувався в такій закостенілій та неповороткій системі і почав шукати швидші рішення і прямі форми управління. Важко сказати, чи відчув він сам, чи почерпнув це від соратників, подібних до Бокія, що управління масами вимагає крові, але достовірно відомо, що Сталін не боявся насильства і ніколи перед ним не зупинявся.
Напевно, він із благоговінням спостерігав за тим, як революція робила свої перші криваві кроки. В цей момент він міг спостерігати роботу теоретиків червоного терору Троцького та Свердлова. Ці люди зводили терор у ранг повсякденної потреби. Причому застосування сили часто було не просто надмірним, а й зовсім не порівнянним з поточними цілями. Тут можна згадати відроджений обряд децимації, коли загін, що провинився, вишиковували на плацу і на очах у всіх розстрілювали кожного десятого бійця. Або коли щодо мирних селян застосовувалася хімічна зброя. Це було задовго до Саддама Хусейна, який труїв курдів. Такі речі легко вкладалися в його свідомості, як і заклики практика революції Ульянова-Леніна, який вимагав «…вішати, неодмінно вішати…» заможних селян для залякування живих. Причому робилося це для того, щоб вилучити хліб, а хліб вирощують саме ті селяни, які йшли на знищення. Тут було над чим замислитись.
Але Сталін уже тоді був надто близьким до влади, щоб бачити її слабкість. Той же Ленін виявився обжерливим бабником. Ще будучи в еміграції, Володимир Ілліч на партійні гроші непогано запалював по німецьких і французьких шинках і борделях і навіть жив у Кремлі з «соратницею», виписаною з Франції, – Інесою Арманд. Також було добре відомо, що до столу вождя пролетаріату з Європи доставлялися напої та делікатеси, до яких той звик на чужині. А ще Сталін знав, що у Швейцарії Ілліч мав кілька пухких рахунків на підставну особу, яка регулярно поповнювала їх вивезеними з Москви бронзулетками. До речі, останній напад у Ілліча стався через зникнення цієї довіреної особи разом із усім вмістом його рахунків. Тобто революція і терор були засобом для забезпечення собі ситого й багатого життя. Сталін вирішив, що так не можна, бо це слабка позиція, що веде до програшу. Як виявилося, він був правий. Велика гра дається тільки тому, хто прагне влади заради самої влади.
І ось настав час бальзамування Ілліча та боротьби за владу. На той час загадково загинули майже всі великі теоретики революції й терору, які повинні були підхопити естафету у Леніна. Суперником Сталіна залишився лише Троцький, за яким стояла створена ним армія. Сучасники тих подій взагалі не бачили альтернативи Троцькому, саме тому багато троцькістів потім опинилося в таборах і на розстрільних полігонах. Але все пішло за зовсім неймовірним сценарієм.
Троцький був трибуном і майстром відкритої бійки, а Сталін став гуру в підкилимній боротьбі і стратегом ударів з тіні. Що було на його боці і що ховалося в тіні, достеменно невідомо й зараз, але ми бачимо, як воно працювало. Швидше за все, саме тоді Сталін поставив на кін усе і закликав усе, до чого змогли дотягнутися його люди в найтемніших і найдальших засіках. Про це – в заключній частині.
(Далі буде)