День прецеденту (Частина 1)

Від редакції

Сьогодні – чергова річниця події, яка змусила США вступити у Другу Світову війну. Ми неодноразово торкалися цієї теми та описували її з різних точок зору, але саме зараз є сенс підійти до цієї ж теми з іншого боку. І навіть більше, якби біля керма США не було того, що там виявилося, такого кута зору просто не могло бути в принципі. Але, як казав відомий натураліст та винахідник паровоза Че Гевара: «Маємо, що маємо!»

***

Для того, щоб вийти на точку огляду подій 7 грудня 1941 року, треба зробити обов’язковий історичний відступ, який важливий як для самої події, так і для того ракурсу, що відкривається просто сьогодні. Отже, США між двома світовими війнами опинилися в незвичному для себе становищі. Аж до останньої фази Першої світової війни Штати намагалися дотримуватись доктрини Монро, яка на той час була фундаментом зовнішньої політики США. Нагадаємо, йдеться про формалізацію зовнішньої політики Штатів за підсумками серії кровопролитних баталій з Англією, яка намагалася повернути собі колонію, що відкололася.

В результаті було прийнято рішення оголосити європейцям, і в першу чергу – Англії, що США добровільно обмежують коло своїх політичних прагнень Американським континентом або, умовно, – західною півкулею земної кулі. Вони заявили, що тут вони мають намір підтримувати будь-які антиколоніальні рухи, які спробують здобути незалежність своїх територій, а натомість Штати умивають руки і не втручаються в жодні політичні процеси Старого Світу.

Зрештою, Лондон це влаштувало, оскільки в Європі і так було настільки багато не закритих питань, що вони могли довести до війни просто в один момент. Ну а колоній у Британії було стільки, що більше просто не було потрібно. Повертати ж собі колонію, що відкололася і вже добре структурована, – довго та дорого. Плюс до того, на таку війну для упокорення довелося б кинути практично всі свої сили, чим неодмінно скористаються європейські опоненти – відкриті чи ті, що затаїлися.

Загалом сформувався такий собі статус-кво, який влаштовував усіх. І щодо європейських справ США підтримували незмінний нейтралітет. Таким чином, на початок Першої світової війни США не мали і не могли мати жодних союзницьких зобов’язань перед жодною з воюючих сторін. Проте, американці зробили свій вибір сторони у цій війні й активно включилися у процес постачання зброї французам та англійцям. Крім того, американські банки стали потужно кредитувати країни Антанти, і загалом це виглядало приблизно так, як це виглядало і в нашій війні.

Зрозуміло, що преса була на боці союзників, і громадська думка була за те, щоб Штати вступили у війну на боці Антанти. Багато хто йшов добровольцями до армій союзників. Але уряд США мав гігантську інерцію тієї самої Доктрини і, по суті, не мав жодних законних причин просто взяти й вступити у бійку, оскільки вона почалася через колонії, які Штатам були не цікаві. І загалом, ця позиція здавалася непорушною, і важко було собі уявити, що може втягнути країну в цю, по суті — чужу, війну.

Але тут пішли перші дзвіночки від банкірів та промисловості. Промисловці стали акуратно натякати на те, що постачання зброї, продовольства та іншого стали просто локомотивом для економіки, і що проходити повз цю можливість заробити аж ніяк не можна. Таким чином, нейтралітет став розмиватися досить потужно, ну а банкіри пояснили уряду, що всі ці постачання до Європи значною мірою забезпечені за рахунок кредитів американських банків і тому аж ніяк не можна допустити поразки союзників.

(Далі буде)