У попередній частині ми зупинилися на тому, що наш герой старанно грав роль придворного блазня в будинку, де жили Єльцин, Черномирдін, Лужков і сам Задорнов, яка привчила його до ситості та комфорту. Однак згодом ідилія стала руйнуватися, і мешканці будиночка на вулиці Осінній почали роз’їжджатися, хто в Барвіху, а хто – в інші престижні місця, і Задорнов був змушений шукати свою нішу.
Будучи недурною і досить уважною людиною, Задорнов не міг не помітити два критичні чинники. Перший полягав у тому, що його галявину щільно обсіли «гумористи» різного калібру. Що характерно, успіх мали ті, хто вміло зображував придурків. Тонкий та артистичний гумор став витіснятися тупою безсоромністю. Навіть найзнаменитіші представники цього жанру рушили слідом за своїм глядачем, який деградував. Варто подивитись номери того ж Петросяна чи Євдокимова. Коротше кажучи, в партері було все зайнято. Але Задорнов знайшов свій почерк і став вести нескінченні розповіді про тупих американців чи взагалі – іноземців. Нічого доброго в цьому не було. Гідний гумор полягає в умінні посміятися над собою, а потім уже – над кимось. Формально Задорнов дотримувався цієї формули, але змістив акценти. Зі своєї «винахідливості» в його виконанні якось не сміялося, поки не з’являлися «тупі американці».
Охочі можуть переглянути старі номери Задорнова, де він сміявся з тридцяти сортів кефіру або сиру в дурних американців. Зараз це не смішно, а безглуздо. Зробіть той самий фокус зі ще старішими номерами Аркадія Райкіна чи Михайла Жванецького, і ви зрозумієте різницю.
Задорнов грав на найнижчих мотивах публіки, піднімаючи з її темних глибин демона ксенофобії. Все, що він казав, – вони всі тупі і тільки ми розумні, хай і в ла*ні та без штанів, але ми – найрозумніші, бо виживаємо в клоаці, в якій інші вже давно здохли б! Грубо кажучи, задорновський гумор пробив дно Петросяна і вийшов на рівень глистів.
Але, як виявилося, деградація публіки лише набирала обертів. З ефіру зникло все, крім співочих трусів та нескінченних мильних опер. Культура не просто померла – вона розкладалася і смерділа. Як завжди, на останках колишнього тіла з’являється сонм паразитів. Як не дивно, очолив цю лавину паразитів колишній опальний Олександр Масляков. Його особистий внесок у вбивство російської культури важко переоцінити. Він теж вловив тенденції, і КВК виродився у жартівників на уро-генітальні, наркоманські теми. Його шоу стали нагадувати помісь психіатричної лікарні та китайського опіумного притону 19-го століття. Причому Олександр Васильович усе розумів, але тільки хихотів. Звідти виплеснулося те, що заполонило телевізійний ефір незліченними полчищами вчорашніх КВНщиків, а тепер – шоуменів, які вирішили, що вони до того ж співаки та актори! Всі ці Гаріки Мартіросяни, Джамшуди та інші стали «елітою культури» росії. Ось вони й посилили загальний рух вниз.
У такій ситуації Задорнову треба було щось кардинально міняти, бо жартувати про дупи і зображувати з себе упоротого наркомана людині вже похилого віку, було не комільфо. Крім того, за старою звичкою дуже тягнуло до трону. Проте імператор виявився прямою протилежністю царю Борису, який пішов. Той хоч і продукт минулої системи, але розумів і прощав будь-який гумор, навіть щодо себе. Там Задорнов знав, як поводитися. У цій же ситуації була повна безвихідь. Учорашній бандит і позавчорашній конторський не мав почуття гумору зовсім. Тобто не просто не мав, а міг за жарт зробити шикарну автокатастрофу. Євдокимов, наприклад, в курсі.
Однак у кремлі ще були знайомі люди, які донесли, що імператор має безліч дивацтв і тарганів, а також прагне до великої імперії, зробленої з православ’я та споконвічності. На цьому ґрунті імператор наблизив до себе деяких звіздарів, віщунів та інших шарлатанів. Задорнов зрозумів, що в нього є шанс. Щоправда, як гуморист він точно не міг прорватися до палацу. Потрібно було терміново проводити ремонт фасаду. Для цього треба було стати в міру православним і навчитися демонструвати стародавні знання, що сягають корінням ще глибше, з натяком на те, що православ’я виникло на базі більш давніх, майже втрачених знань. Тільки так можна було пробитися до свого шматка хліба з маслом і до корита.
І ось учорашній комсомолець-агітатор, удостоєний за свої агітаторські праці премії комсомолу, стає істинно вірним православним, і навіть більше. Тепер було важливо обрати прапори, під якими розпочати рух. З минулого очевидним особистим досягненням було вміння розпалювати в людях нетерпіння до чужих. Саме такі прапори були потрібні для успіху.
У наступній частині, побачимо, чим усе закінчилося і чи закінчилося.
(Далі буде)