Цей невеликий текст буде присвячений вчорашній статті про Альберта Баттеля. Стаття була провокаційною, що я роблю не часто, але тим не менш, цього разу треба було це зробити, оскільки цю тему я піднімаю регулярно і під різними кутами зору. І ось для того, щоб забезпечити новий кут зору, використовуються різні інструменти. Найпростіше це робити на якихось історичних аналогіях, можливо – відомих нашій публіці, але найчастіше – невідомих. Причому, охоплення цієї теми дуже широке і, як мені здається, за весь час подібних статей було написано три-чотири десятки. Просто навскидку, нагадаю матеріал про операцію «П’єдестал» – самогубний, британський, морський конвой на Мальту.
Бажаючі можуть його знайти і почитати ще раз. Так ось, та давня історія мала кілька ключових моментів, які й мали зіграти тригером для включення мислення у певному напрямку. Якщо хтось пам’ятає цю історію, там був момент, коли екіпажу танкера, який мав доставити дорогоцінне паливо на острів-фортецю, було сказано про те, що шансів вижити саме в екіпажу танкера практично немає, і тому кожен може відмовитися від рейсу.
Екіпаж був цивільним, і ніхто не був зобов’язаний підписуватися під це. Але ніхто не відмовився. Паливо було потрібне авіації, яка прикривала острів, і його там уже майже не залишилося. Вся та історія оберталася навколо танкера, і коли конвой зазнав атак з моря та повітря, його прикривали як могли. Есмінець прийняв на себе торпеду, що йшла на танкер, і так далі. Загалом, його привезли в порт на буксирі, напіврозбитий, але з цілими баками палива.
Про цю історію стало відомо тоді, і її не забули зараз. І ось вчора стаття була написана в такому ж ключі, але там було важливо два моменти. Видатний вчинок Альберта Баттеля не був оцінений одразу, і помер він безвісним, хворим чоловіком, позбавленим соціального статусу. І ось не у себе на батьківщині, а в Ізраїлі, люди докопалися до того, ким був той офіцер і як змогли, зберегли пам’ять про нього. Ще раз, це зробили не його співвітчизники, а ті, кого він врятував. А другий момент, слава богу, помітив один із колег. Про Баттеля згадали, але сам би він не зміг зробити те, що зробив. Його підтримали його ж солдати, імен яких ніхто не знає і, напевно, не дізнається. Вони все це зробили не для нащадків, не для слави. Вони це зробили для себе, щоб залишитися людьми…
Я не дарма прикріпив до тексту фотографію не Баттеля, а нашого героя. Тільки завдяки тому, що кати зняли його страту на відео, ми дізналися про те, що він зробив. А скільки такого ми ніколи не дізнаємося? Скільки було тих, хто махнув рукою хлопцям і сказав: відходьте, я прикрию і пішов у вічність? Скільки було тих, хто з коктейлями Молотова вийшли в Херсоні проти ворожої броні? Скільки пішло тих, імен яких ми не дізнаємося, а зробили вони навіть яскравіші речі, ніж Баттель? Перевірте себе.
Я спеціально не вказав під фото імені героя. Не підглядайте в Мережу і спробуйте згадати його прізвище. Вийшло? Ось у чому була провокація. Я очікував, що підуть питання про те, чому ми так легко забуваємо власних героїв, чому не чинимо як євреї і не намагаємося дізнатися імена всіх, хто пішов з честю, чому ми не створюємо свій спільний меморіал цих героїв… А тепер подивіться, що в цьому тексті знайшли ті, хто написав свої коментарі. Вони побачили в цьому тексті назви містечок, що євреї приховують у себе економічних злочинців… Я не буду питати: «Що з вами сталося?», оскільки знаю відповідь на це питання, а ви?
> Я спеціально не вказав під фото імені героя. Не підглядайте в Мережу і спробуйте згадати його прізвище. Вийшло?
Не вийшло. 🙁 Лише перші дві літери прізвища. 🙁
> Ось у чому була провокація. Я очікував, що підуть питання про те, чому ми так легко забуваємо власних героїв,
А більше того, цей наш герой родом із Молдови…
МАЦІЄ́ВСЬКИЙ Олександр Ігорович. загинув 30 грудня 2022 року.
На жаль, у нас занадто мало згадують героїв, що Олександра Мацієвського, що багатьох інших, безвісних та відомих лише у вузькому колі, про яких згадали в статті. Сподіваюсь, після зміни зеленого режиму ситуація буде виправлятись. Країна не те що повинна, – зобов’язана знати своїх героїв.
> Сподіваюсь, після зміни зеленого режиму ситуація буде виправлятись.
Знаєте, Ви мені анекдот нагадали. Пізня осінь, їде трамвай, біля відчиненого вікна сидить наркоман, на другому від вікна сидінні сидить бабуся. Бабуся каже наркоманові:
— Синку, зачини віконечко, будь ласка, — надворі холодно.
На що наркоман їй, здивовано:
— Бабцю, я торчу, якщо я зачиню віконечко, надворі тепліше стане?
Якщо так , тим більше – цікаво …
Дійсно, я не памʼятаю як його звали але якщо почую його імʼя та прізвище то впізнаю , це більше про мою памʼять яка вже не та , але то таке . Справа у тому щоб запамʼятати всіх майже не можливо якщо тільки завдяки зорової памʼяті але все це схоже на те що одна провокаційність йде за іншою та явно з іншої метою …
Щодо меморіалу памʼяті героїв зрозуміло а як бути зі зворотною частиною « місяця » ? Витерти , забути , але це теж памʼять і вона повинна бути така як є . Ви якось торкнулися теми айфона « про » та хто заглядав востаннє у фотографії в телефоні, це теж памʼять, раніше ці фотографії висіли на стіні і памʼять була кращою , хто робив фото з телефону та вішав на стіну ?, думаю з кожним роком таких все менше .. Якщо так …..
Олександр Мацієвський
Мацієвський Олександр. Дат не запам’ятав. Загальну фабулу – так.
І реакція жлобів – так, дуже кинулася в очі…
Навіть коментувати не захотілося .
Про Баттеля згадали, але сам би він не зміг зробити те, що зробив. Його підтримали його ж солдати, імен яких ніхто не знає і, напевно, не дізнається. Вони все це зробили не для нащадків, не для слави. Вони це зробили для себе, щоб залишитися людьми…
Не соглашусь с автором в этом моменте. Солдаты выполняли приказ своего командира. Если бы он отдал приказ расстрелять пленных – выполнили бы не задумываясь.
Як сказати. Наприкінці війни траплялися випадки самосуду солдатів чи унтерофіцерів над особливо фанатичними нацистськими офіцерами, як форми невиконання їхнього наказу.
Дякую Вам, дорогий anti-colorados, за тему, яку Ви підняли. Так, я зразу не згадала прізвище. І мені соромно.
“Предвічний Творче, Боже миру і добра,
своєю незбагненною потугою
стань сьогодні на захист твоїх вірних синів і доньок,
що, ризикуючи власним життям,
стали на захист свого народу.
Будь для кожного з них силою і міццю,
вірною опорою у миті випробувань
і світлим обрієм у сутінках загроз.
Підведи кожного, хто спіткнеться;
поверни кожного, хто загубиться;
звесели кожного, зраненого серцем;
воскресіння даруй усім полеглим за своїх братів і сестер.
Зроби їх надійною опорою для українського народу –
його щитом і його надією.
А в грізному клекоті бою дай кожному з них
сили й відваги не зійти з дороги, що веде до
остаточної перемоги.
Боже, нехай буде завтра, і нехай буде мирний світанок,
а на його сторожі нехай вірно стоїть
відважний захисник України – український воїн!
Амінь.”
Зараз буде малоструктурований лонгрід, гортайте далі або не гортайте. Спробую бодай розбити його на тези.
1. Зміст провокації у виклику реакції, і її було викликано та отримано. (Якісь проблеми, офіцере?) Якщо такі тригери було розвішано зумисно, то вони відпрацювали на повну. Якщо ж тригерність їх була попередньо оцінена хибно, то, власне, вітаю, – це експериментальні дані. З них роблять висновки.
2. Героїв творить дві речі: системність і рефлексія.
Належна рефлексія вимагає часу, спокою розуму та вольового зусилля, кожне з котрих недоступне в моменті. Ми не пам’ятаємо сьогоднішніх героїв, бо сьогодні герой той, хто збив скеровану на конкретно на твій дім ворожу залізяку. І завтра у нього буде інше ім’я, а після завтра – ще інше, і не знатимемо жодного із них. Дорікати загальному аноніму (а більш того, аноніму українському) кліповим мисленням в умовах стресу і активного шліфування сприйняття “інфоприводами” – це дорікати морю, що воно солоне.
Системність – річ очевидна за суттю і відсутня в цьому аспекті за всі часи.
Колись я мандрував по Сакартвело, і нас запросила переночувати меґрельська родина, що була, як виявилось, надзвичайно вдячна екіпажеві укарїнського корабля за евакуацію із Сохумі. Вони знали поіменно тих моряків, на чільному місці тримали чорно-білу світлину із ними, і очевидно то були їхні герої – геть незнані і невідомі у нас. Це – про відсутність системності.
3. То ж продовжмо провокацію – вже на більший відтинок, коли час і змога заспокоїтись усе ж була. І навіть була системність, у вигляді дошок вшанування в більшості міст. Український геофізик, про котрого писали в Nature, викрадений і закатований татарівцями, одна з перших жертв цієї війни – як його звали?
(А це ж вже не тільки про рефлексію, а про інфополітику. Nature – це найвагоміший науковий журнал)
4. Хтось згадував про “а що в совку?” А в совку, покійний пан Литовченко на котромусь із дзеркал цього блогу оповідав про дзеркальний випадок, такого собі “Праведника народу України”, що рятував селян від Голодомору і реєстрував у себе в Києві. Дуже хотілось би колись мати інтернаціональний орден Ніла Хасевича, абощо. І на пику Бібі подивитись у момент його впровадження. Але замість інфополітики і public outreach у нас дірка, з часів перших визвольних змагань.
По п. 3 пам’ятаю того, хто вижив, це Ігор Луценко. Замордованого сміттЯм звали Юрій.
По 4. Пан Литовченко описував свого діда по материнській лінії, якщо не помиляюсь. Щодо пИки – пика ніколи не змінюється… Від лОта та його сУчок-дочок
Юрій Вербицький, кандидат наук. На другий день, як стало відомо про його загибель, на черговому засіданні нашого колективу думав, чи згадає хтось про нього, чи всі вже так налякані трагічними подіями в столиці, що навіть слово не захочуть вимовити. Наприкінці не витримав і запропонував хвилиною мовчання пом’янути науковця, після чого з колег нібито злетів страх, який їх стискав. Згодом його відспівували в новій Церкві на Сихові, яку відвідував у свій час Папа Римський, поховали на Личакові. Інколи замислюєшся на тим, скільки тяжких бурхливих подій випало пережити нашому поколінню, що зігріває тільки мрія, щоби наші діти і внуки, нарешті, присвятили себе відбудові нової оновленої України, і пам’ятали Героїв, які віддали своє життя за цю мрію.