Хліба і дурива (Частина 1)

Уперше опубліковано: 29.08.2018

Авторка перекладу: Світлана

Після розпаду совка з’ясувалося, що населення величезної країни вийшло з неї у стані хронічного алкоголізму чи наркоманії в сенсі психології. Довгі десятиліття жорсткої негативної селекції, коли носії інших ідей або світогляду фізично та ефективно знищувалися, дали свій результат. Повалена країна явила світу стадо, яке тільки невеликий проміжок часу здатне діяти самостійно, а потім – потребує дози, до якої воно привчене. Причому це був найкращий час для того, щоб вирішити, що робити: лікувати/лікуватися чи вчинити за принципом «Позич та випий». Більшість постсовкового простору обрала другий варіант. Лікуватися боляче, неприємно і довго, а взяти собі в мозок нового царка чи мікродиктатора – звично, і це приносить швидке, хоч і недовге полегшення. Але в цьому випадку запускаються звичні правила гри. Доза повинна бути регулярною і постійно зростати, інакше – не штирить.

А пійло чи наркотик відомі з давніх-давен, точніше – не сам наркотик, а принцип його дії. Те, що Маркс, Ленін і Сталін називали пролетаріатом, – насправді не їхній винахід. Вони його взяли з давнього Риму, де його формалізували, дали йому опис та визначення. Це – маса лінивого населення, яке не має майна, але прагне халяви. Чим більше халяви дає правитель – тим більше його люблять, але ця любов, крім матеріальної халяви, повинна мати й емоційний її аналог. Словом, гасло «Хліба та видовищ» саме з тих часів спокійно перекочувало в сьогодні.

Це був своєрідний комплексний наркотик, який бадьорить публіку. Але якщо їжа має об’єктивні параметри насичення, то з видовищами складніше. Публіці дуже швидко стає нудно дивитися чергове видовище, якщо в ньому не підвищується градус розжарювання, а підвищувати його найпростіше виявилося в бік демонстрації дедалі відвертішого насильства. Отримавши свій безкоштовний хліб, публіка прямувала на реаліті-шоу – гладіаторські бої, які ставали дедалі витонченішими, і врешті-решт це стало більше схожим навіть не на бої, а на криваву оргію, бо публіка спостерігала навіть не бій професійних бійців, а цькування беззбройних хижими звірами і так далі. До речі, коли гладіатори поводилися мляво і публіка була незадоволена, на арену випускали добре озброєного й захищеного гладіатора, який своїми діями розпалював пристрасті, і бій спалахував з новою силою. Він називався провокатором. Звідти й пішло гуляти світом це слово.

Навіть театр, який дістався Риму у спадок від Риму, дуже змінився. П’єси стали брутальнішими, а сценічне дійство – натуралістичним. До фінішу це прийшло у такому вигляді, що це зараз важко уявити. Якщо по ходу п’єси мало відбутися зґвалтування, то воно й відбувалося на сцені, а якщо йшлося про вбивство, то це легко могло статися перед глядачами, де вбивалася спеціально підібрана людина.

Загалом у частині видовищ Рим досяг межі, хоча можна було ще попрактикувати насильство у виконанні глядачів. Точніше, таке відбувалося, тільки з протилежними наслідками. Іноді когось із глядачів викидали на арену, і він брав участь у шоу, але вже у вигляді жертви. Іншим глядачам таке подобалося просто шалено. Але, як і з будь-яким наркотиком, дозу можна підвищувати скільки завгодно, тільки одного разу вона стане смертельною. Приблизно так і сталося з Римською імперією.

У постсовку пішли де в чому ідентичні процеси. Пролетаріат, який звик до халяви, недовго дихав повітрям свободи, і йому це швидко набридло. Адже свобода розв’язує тобі руки, і ти можеш робити собі на благо що завгодно і скільки завгодно, тільки пролетаріат працювати не любить, а працювати на себе – не вміє, а раз так – його знову тягне на халяву, і якщо правитель іде шляхом задоволення тяги до халяви, то дуже скоро йому доведеться підключати до неї й видовища. У результаті все швидко повертається на ті ж самі осі, з яких щойно було зірвано механізм диктатури. А далі той самий рецепт – хліб та видовища.

Москві пощастило з високими цінами на вуглеводні, і питання з халявою було тимчасово вирішено, як це було на початку та в середині 70-х, під час нафтової кризи, коли совок вирвався на нафтовий ринок і валюта ринула річкою. Пролетаріат усе це проковтнув і вишикувався по видовища, які почалися майже одразу – в 1979 році, але хліб дуже швидко закінчився, а з показом видовищ – було втрачено вправність, одразу пішли великі дози, і все обвалилося.

Тепер ми спостерігаємо те ж саме. В Україні істотна частина населення обрала лікування і виповзає із совкового наркопритону. Так, це боляче, важко й не швидко. Ломка вивертає так, що ворогові не побажаєш, а частина населення носиться в пошуках дози, яку їм обіцяють політичні драг-дилери. Але фокус у тому, що на одужання йде та частина населення, яка мислить і творить.

(Далі буде)