Нафтовий пасьянс (Частина 2)

СЦЕНА № 2

Отже, прийшовши на вершину влади, прутін швидко отримав наочний урок міжнародної політики, після засвоєння якого він діє в одній парадигмі аж до наших днів. Якщо хтось уже забув, на початку своєї першої каденції прутін заявив про те, що головною метою свого правління він вважає порятунок країни від сировинного формату її економіки і насамперед – її позбавлення від нафтогазової залежності. У ті часи він навіть наважувався критикувати совок за те, що той став уразливим, покладаючись на експорт нафти й газу.

Загалом промови були правильні та красиві. Тим більше що він малював яскраві картини того, якою він бачить країну без повної залежності від експорту нафти й газу. Але всі ці заяви слід розглядати у певному контексті. Так, у перший рік першого президентського строку прутіна росія експортувала 144 мільйони тонн нафти за середньою ціною 24 долари за барель. І тоді це була висока ціна, бо за два роки до того ціна нафти падала майже до 10 доларів за барель. Ну, а газ вдавалося продавати за ціною 60–80 доларів за тисячу кубометрів.

Простіше кажучи, на той момент усім було зрозуміло, що поточні ціни – не показник і що вони можуть обвалитися вдвічі, як це було щойно. Тому треба щось робити для того, щоб зменшити залежність від нафтового і газового експорту. Загалом висновки були логічними, а промови самого прутіна вкладалися в цю логіку. Зараз ці ціни й ці промови виглядають посланнями з іншої реальності, але так воно було на той момент.

Але ось стався теракт 11 вересня 2001 року, і все змінилося. Із причин, які є досі не зовсім зрозумілими, Штати вирішили, що за відомими терактами, пов’язаними з атакою на Всесвітній торговельний центр у Нью-Йорку, стоїть Ірак і Саддам, а тому практично відкрито почалася підготовка до масштабної військової операції проти Іраку, що вилилося у Другу війну в Затоці. Що за цим було – всі добре пам’ятають. З гри вибув найбільший світовий постачальник нафти, а ціна на неї впевнено поповзла вгору.

Саме тоді прутін усвідомив, що ціну нафти можна регулювати шляхом створення кризи у країнах, які її видобувають. Тоді ж розпочалася активізація співпраці з маргінальними режимами – Венесуелою, де правив Уго Чавес; Лівією, з її незмінним фюрером Муамаром Каддафі, і звісно ж, із бородатими рушниками Ірану. Сенс відносин був у тому, щоб вселити в ці режими впевненість у тому, що з допомогою москви ті зможуть протистояти Штатам. У свою чергу, такі зв’язки могли регулювати постачання нафти з цих країн на світовий ринок, хоч офіційно, а хоч і за сірими або чорними схемами. У такому разі загроза зупинки відвантаження нафти або фактична зупинка, викликана бойовими діями, безумовно підвищує ціну на нафту.

А далі сталася атака на Лівію, повалення, а потім – і ліквідація Муамара, яку здійснив агент французьких спецслужб на замовлення тодішнього президента Франції та одночасно – особистого друга прутіна, Ніколя Саркозі. Ніколя вирішив своє питання про шантаж, який намагався здійснити Муамар, ну, а прутін отримав черговий стрибок цін на нафту, а за ним – і на газ. А весь цей час москва послідовно штовхала ядерну програму Ірану вперед так, щоб бородаті не зірвалися з гачка і не позбулися санкцій, що призвело б до викиду на «білий ринок» недоречно великої кількості нафти, ціни на яку могли піти вниз.

(Далі буде)