Історія з «Північним потоком» показала свою надзвичайну привабливість. Вона полягає в тому, що сторін, які беруть участь у його будівництві, не дуже багато, а по суті – лише дві: рф та Німеччина. Це означає, що не треба носитися по країнах, через які можна прокласти трубу, і всім доводити її необхідність та економічну доцільність. Для цього треба було б показати всі витрати, які є неминучими при будівництві, у тому числі економічні, екологічні та інші, а з іншого боку – безперечну користь від функціонування труби. Цей цирк міг би погано закінчитися, бо як мінімум виникло б два прості питання. Перше полягало у тому, що рф мала показати, що нинішні потужності трубопроводів вже не справляються з перекачуванням потрібних обсягів газу або стикнуться з цим завтра. Другий – треба було показати, що проєкт – економічно бездоганний. Тобто він коштує небагато, а прибуток буде величезним, і все підприємство окупиться за кілька років.
Через те що рф не могла обґрунтувати відповідь ні на перше, ні на друге, то треба було переконати колег просто силою особистої чарівності. Що менше людей, яких треба переконувати, то вірогідніша домовленість. І вже не важливо, чи потрібен газопровід взагалі, чи реальна його ціна, якщо можна сформулювати все приблизно так: «Герхарде, ми хочемо збудувати цей газопровід, і саме за такі гроші, а чого хочеш ти?»
А далі – простіше. Коли це спрацювало раз, можна рухати «Північний потік – 2», «Південний потік» і так далі. На це гроші знайдуться, як знайшлися вони на програму розпилу, точніше – створення літака ФАК-ПА чи Су-57, який має вийти на проєктні кондиції приблизно після 2025 року, коли провідні країни вже обкатуватимуть літаки шостого покоління, а літаки п’ятого покоління стоятимуть на озброєнні десятків країн.
Утім, епопея виявилася вдалою та жирною. ВПК любить подібні програми та ділиться з керівництвом «здобиччю», щоб те підкидало такі рибні замовлення й надалі. І ось дедалі частіше зустрічаються дописи про те, що за образом і подобою технології створення винищувача п’ятого покоління йде розробка бомбардувальника п’ятого покоління з умовною назвою ФАК-ДА.
Як і слід було очікувати, росіяни пішли шляхом Штатів і проєктують літак у форматі «летюче крило». Тут усе зрозуміло, бо В-2 вже понад 20 років борознить небо, і в рф задумалися над тим, щоб склепати щось подібне, але поки що в них це не дуже виходить і терміни проходження етапів створення літака постійно зсуваються. Так, цьогоріч уже мав постати прототип літака для початкового етапу випробувань. Але як повідомляють джерела від підприємства-виробника, поки що вдалося створити масштабний макет літака з дерева та його зменшену копію для «показати керівництву» та «зробити таємне селфі». Проте фінансування освоєно як належить, а до москви йдуть телеграми про «насоси та колеса», мовляв, дерев’яний аероплан робили довго, бо не встигаємо за китайцями набрати дерева для макета, довелося робити з хмизу.
Із того, що вже відомо про цей аероплан, крім його форми, – це те, що він буде здатний пролетіти 15 тисяч кілометрів без дозаправки і робитиме це на дозвуковій швидкості. Крім того, повідомляють, що його електронну начинку буде уніфіковано з тим, що стоїть на борту нової модифікації стратегічного бомбардувальника Ту-160 з ідентифікаційним шифром «М2».
І тут постає питання, на якому засипався ФАК-ПА. Справа в тому, що західні експерти і навіть фахівці з Індії, які залучалися до спільної роботи за проєктом, в один голос стверджують, що електроніка літака не відповідає вимогам п’ятого покоління як у вигляді окремих систем, так і на рівні всього бортового комплексу.
Очевидно, що електроніка для бойових систем стає дедалі слабшим місцем російських виробів. Французькі приціли для бронетехніки – приклад цього. Росіяни змогли освоїти викруткове складання аналогів, але з французьких деталей. Крім того, не раз повідомлялося, що ключові компоненти для радарів з активними фазованими решітками, що застосовуються в авіації й на флоті, а тепер – і у складі обладнання танка «Армата», теж – імпортного виробництва.
Через те що власна промисловість не здатна виробляти цю номенклатуру виробів, то її треба десь закуповувати, як приціли або «Містралі». Але Франція вже не може перекрити ці потреби, і залишається Китай, який виробляє всю номенклатуру необхідних вузлів та агрегатів, хай і з дещо гіршими характеристиками, ніж західні аналоги. Тому, маючи курс на тотальну мілітаризацію, путін змушений дружити з Китаєм, який здатний постачати необхідні залізяки та електроніку. Але Пекін чітко практикує градацію номенклатури, що потрапляє під експортні постачання. До неї включають або лайт-версії того, що постачається для НВАК, або старі моделі, які вже не потрібні для своєї армії. Якщо Китай за багатьма критичними позиціями відстає від провідних виробників на крок, то на експорт, зокрема до рф, йде те, що відстало вже на два кроки.
(Далі буде)