Останній штрих для повноти картини стосується вже вузької спеціалізації торгівлі «живим товаром». Це знадобиться нижче. Отже, до цього моменту йшлося про писарів, конюхів, шевців, швачок та інших умільців, але був ще один аспект торгівлі, який не приховувався і таємницею став набагато пізніше. Відомо, що Михайло Іларіонович Кутузов, той самий, який програв усі до єдиної битви Наполеону, не надто був схильний до військового мистецтва. Його сучасники й наступні дослідники його документів одноголосно дійшли висновку про те, що полководець із нього був зовсім ніякий.
Саме ніякий, бо добрий полководець плодить вікторії, поганий – зазнає поразок і гине, а Кутузову було плювати на баталії. Вони йому були просто не цікаві. На відміну від Наполеона, який особисто був присутній на полі битви під Бородіном і вникав у всі деталі майбутньої битви, Кутузов займався своїми звичними справами, не особливо змінюючи розпорядку дій. Так було аж до того моменту, коли його армію було розбито і вона почала драпати. Тоді у полководця з’явилася потрібна спритність, і москву він проскочив так, що практично її не помітив.
Усе тому, що Кутузов був великим поміщиком і мав кілька тисяч душ селян. Із них він обирав дівчат-підлітків, з якими і проводив більшу частину часу. Напевно, він навчав їх премудростей техніки ведення бойових дій, як-от введення та виведення військ, та інших хитромудрих маневрів. За цим заняттям він і програв усі свої битви. Але фокус у тому, що Кутузов нічого незвичайного не робив. Так було заведено у всій імперії. Інша річ, що його більше нічого не цікавило, але це вже тема для іншої історії. А навколо ситуація складалася таким чином:
«Торговля людьми в Петербурге в некоторых случаях приобретала исключительно злостный характер. Один поляк, содержавшийся в екатерининское время в заключении в Петербурге, так передает свои впечатления о жизни русской столицы: «Я не думаю, чтобы продажа негров на сенегальских перекрестках была бы более позорной, чем то, что происходило в Петербурге еще в конце XVIII века, под покровительством Академии Наук и на глазах Екатерины «Le Grand», «Екатерины-Философа». Страницы «Ведомостей» столицы, – пишет автор, были заполнены лишь продажей юношей и девушек. Каждый мог их купить. Простой русский поручик, не владевший и пядью земли и живший на одно свое жалованье, скопив немного денег из тех, которые мы передавали ему с моими несчастными сотоварищами за оказываемые нам, по соглашению, услуги, решил однажды заняться торговлей крепостными. Он покупал девушек 19–20 лет, заставлял их работать на себя, бил, когда они не имели достаточно работы и сдавал, затем, в наем своим товарищам или находившимся любителям. Эти сцены происходили на наших глазах во время двухлетнего нашего заключения, в доме, примыкавшем к нашей тюрьме».
Очевидно, що в цьому випадку вже не йшлося про купівлю селян чи ремісників. Ішла торгівля сексуальними рабами. Причому цей товар теж мав різну цінність, і ті, хто спеціалізувався саме на продажу сексуальних рабів, розгорнули цілу індустрію їх підготовки, щоб продати за максимальною ціною:
«Массон также упоминает об одной петербургской даме, некой Посниковой, владелице населенного имения под Петербургом, которая выбирала среди своих крепостных самых красивых девочек 10–12 лет и обучала их, с помощью гувернанток, музыке, танцам, шитью, причесыванию и т. д. В 15 лет она продавала наиболее ловких в горничные, самых же красивых в качестве любовниц, получая за них по 500 руб. «Дрессировкой» крепостных мальчиков и девочек занимались в то время многие помещики. Обучение крепостного ремеслу стоило гроши, но зато цена на него возрастала втрое».
Словом, духовність споконвічності настільки зашкалювала, що зараз багато «інших» навіть цього не уявляють, бо не читають власних класиків, ні Тургенєва, ні Леніна. Якби це було не так, вони б уявляли всі види рабства, що становлять їхню «споконвічність», якою вони пишаються досі.
Завершуючи саме цю тему, просто зауважимо, що, як будь-яку річ, кріпаків міняли на дрібнички, тварин або побутові предмети, їх дарували і навіть давали ними хабарі. Тобто не передавали з ними гроші, а віддавали як предмет хабаря:
«Придворный рекетмейстер Фенин, обвиненный во взяточничестве, писал в свое оправдание: «Подполковник Зиновьев ни по какому делу, но токмо по старой еще дружбе, привел ко мне мальчика и девочку киргиз-кайсаков». Гвардейские офицеры, желая получить продолжительный отпуск в Москву, посылали начальству в подарок по несколько своих крепостных».
Усі ці речі робили ті, кого зараз зараховують до лику святих і кого вважають споконвічними, справжніми «русскіми». Між іншим, церковники теж були рабовласниками не гіршими за поміщиків, а тому активно брали участь у всіх зазначених вище іграх. Ось це зараз і вважають справжньою «росією» як «такі», так і «не такі» росіяни. Грубо кажучи, вони були рабами, залишаються рабами і рабами виховують своїх дітей.
(Далі буде)
Їхнє всьо “Пушкин лицеистом смотрит игру крепостных в царскосельском домашнем театре Варфоломея Толстого и воспевает крепостную красавицу — актрисую”. Це із передмови до одного з видань книги Яцевича. “Домашний театр” – це евфемізм власного борделю. Тому для пушкіна із уривками з його листів “сегодня с божьей помощью по%об аннушку керн” (а на публіку – “гения чистой красоти”), погляд на людей і на жінку як худобу, сформований руССкім суспільством – буденний епізод.