Пригадується, класичний приклад продажу кріпаків зазвичай ілюструвався сценою продажу хортів і тут-таки – кріпаків, яких «людьми» не вважали. Піти в «люди» було за щастя, але переважно щастя оминало стороною, і продавали саме так, як і вказувалося в наведеному прикладі з хортами. Але у згаданій вище книжці наводиться соковитіший приклад, коли кріпака продавали не поруч із собаками, а разом з ними, як доважок:
«Как сообщает в своих записках декабрист Якушкин, «прежде печаталось прямо – такой-то крепостной человек или такая-то крепостная девка продаются; теперь стали печатать: такой-то крепостной человек или такая-то крепостная девка отпускаются в услужение, что означало, что тот и другая продавались». «Продается охота из 16 гончих и 12 борзых, – читаем мы в одном из объявлений «СПБ. Ведомостей», – а если кому угодно, то при сей охоте отпускаются ловчий и доезжачий».
Але торгівля кріпаками та домашньою худобою часто мала досить суттєві відмінності у плані ціни, і зовсім не на користь кріпаків. Поміщиків це часто засмучувало, і вони з досадою повідомляли про це у своїх спогадах:
«Как записал в своих мемуарах адмирал П, В. Чичагов, он «пустил на выкуп», в начале XIX века своих крестьян. – «За каждую душу мужского пола, кроме женщин, мне выдали по 150 руб., – пишет он, – цена была назначена самим правительством. Желая в то же время избавиться от конского завода, устроенного в моем имении, я продал английских маток за 300–400 руб. каждую, то есть больше нежели вдвое против стоимости людей».
Тобто предки ось цих самих «не таких» або продавалися як худоба, або були продавцями. Такий собі Микита Міхалков цілком серйозно міркує про те, що добре було б повернути патріархальні часи разом із кріпацтвом. Ніхто за це Микиту Сергійовича не засудив хоча б мокрою ганчіркою по щоках. Тому Микита Сергійович продовжує в тому ж дусі, нарікаючи на путіна, який не може наважитися і навести в країні порядок, який був за царя-батюшки. А порядок був у вигляді невільницьких ринків на кшталт тих, що практикували работоргівці, які промишляли «чорним деревом». Але вони рабів брали і продавали не зі свого населення. Це не применшує їхньої провини, але показує відмінність із тим, про що з придихом розповідає нинішня російська «знать», а решта стада на те навіть не реагує. Ну що ж, ось як це було вже не у вигляді купівлі-продажу, здійснюваної окремим поміщиком, а на аукціоні:
«Кроме продажи крепостных «с рук» и по газетным объявлениям, предприимчивые люди устраивали в центре столицы «невольничьи рынки», наподобие восточных, где, на «особливых двориках», выставлялись на продажу крепостные. Какой-то «секретарь» Громов содержал в конце XVIII века такой «дворик» против Владимирской церкви; другой подобный же находился в доме Вахтина у Поцелуева моста. Рынки для продажи людей имелись также на Лиговском канале, у Кокушкина моста и в Малой Коломне, где этим промышлял некий дьячек. Шантро в своем «Voyage philosophique» писал: «Если дворяне решают продать своих крепостных они их выставляют с их женами и детьми в общественных местах и каждый из них имеет на лбу ярлык, указывающий цену и их специальность». В Петербурге цены на «продажных» людей стояли значительно выше, чем в провинции. Поэтому, в конце XVIII века, как отметил в своем дневнике Н.И. Тургенев, людей привозили в Петербург на продажу целыми барками».
Напевно, хтось схильний вважати це пережитками минулого, яке поступово відмирає після проголошення Петром І імперії з прорубаним вікном до Європи. Про те, що цар Петро прорубав вікно в Європу, відомо всім, але ніхто не уточнював одного очевидного аспекту в процесі прорубування. В чому саме Петро це вікно рубав? А рубав він його в Орді, й ні в чому іншому. Від Європи було тільки це, поспіхом прорубане вікно, і нічого більше. Саме за нього отримав розквіт прибутковий ординський бізнес – торгівля заручниками, чого після Петра не спостерігалося:
«При Петре I в Петербурге продавались также и пленные. Как сообщает датский посланник Ю. Юль, после взятия Выборга «русские офицеры и солдаты уводили в плен женщин и детей, попадавшихся им на городских улицах. Дорогою, – рассказывает Ю. Юль, – встретил я, между прочим, одного русского майора, который имел при себе девять взятых таким образом женщин. Царь тоже получил свою часть в подарок от других лиц. Иные оставляли пленных при себе, другие отсылали их в свои дома и имения в глубь России, третьи продавали. В Петербурге женщины и дети повсюду продавались задешево, преимущественно казаками».
Після прочитання цієї цитати хочеться вщипнути себе і переконатися, що це не сон, бо нинішні російські вояки деградують саме в цьому напрямі.
(Далі буде)