Уперше опубліковано: 28.03.2018
Авторка перекладу: Світлана
Як відомо, Русь впала під натиском кочівників, яких називають Ордою або татарами. Прийшли вони зі Сходу і пройшли наші землі наскрізь, пішовши далеко на Захід до нині чеського Оломоуца і навіть італійського Трієста. Нова військова тактика, поєднана з не менш важливою тактикою окупації територій, дала чудовий результат. Якби не внутрішні суперечності всередині самої Орди та жорстка боротьба за верховну владу, то ще не відомо, куди б дійшла їхня кіннота. Але все сталося так, як мало статися.
Що характерно, основний напрямок удару північного фронту Орди припав на територію нинішньої України. Далі на північ ніхто не йшов, а тому Новгород, наприклад, відбувся легким переляком, без штурмів та інших заходів. Трохи згодом Олександр Невський змусив його платити данину Орді, і штурм з наступною різаниною вже був наслідком дій не самої Орди, а її проксі – гібридного князька, який зголосився на роль збирача данини для хана.
Тобто на південь, у напрямку Києва та Чернігова, діяли основні сили Орди під керівництвом хана, але вже з армією, що включала найманців із окупованих територій. Найманці були важливою частиною армії Орди, і вона грамотно вибудовувала окупаційну політику, щоб забезпечити приплив нових воїнів.
Для цього не потрібні були якісь особливі прийоми чи технології. Просуваючись углиб чужих територій, ординці виставляли досить прозорі вимоги до жителів округи або міста, місцевого центру. Вони обкладали даниною всі території чи міста в розмірі 10% від усіх доходів. Причому брали вони цю данину не за правом сильного, а в обмін на гарантії захисту як від зовнішніх ворогів, так і від безглуздих внутрішніх чвар.
Другий елемент вони регулювали шляхом узгодження кандидатур князів на кожну територію. Якщо князь розумів свою роль і своє місце, то він не мав жодних проблем із ханом. Усі його дії, що вели до підвищення рівня доходів, а отже, й данини, – віталися, і навпаки. Крім того, до пакету угоди входила повна індиферентність до місцевої релігії, звичаїв та іншого. В це люди хана підкреслено не лізли з різних причин, але зрештою, це стало елементом спокою на внутрішньому фронті. Казки про те, що з Ордою билися за православ’я, – пуста вигадка.
Попи за Орди процвітали й не мали жодних обмежувальних чи стримувальних механізмів. Саме з цієї причини і в цей час церква стала найбільшим феодалом і здобула функції паралельної місцевої влади. Водночас на таких територіях працювали пункти вербування, куди охочі здорові чоловіки могли звернутися для вступу до війська. Крім належної платні та прокорму, вони отримували можливість здобувати трофеї в ході подальшого походу ординської армії. А трофеї були дуже багатими там, де на шляху армії виникав опір.
Наприклад, якесь місто не йшло на умови Орди і вирішувало оборонятися силою зброї. В цьому випадку доля міста складалася інакше. Його брали в облогу і зрештою штурмували. Для цього треба було залучити додаткові сили й засоби, але врешті-решт оборона не витримувала і місто захоплювалося. В цьому випадку йшло тотальне знищення та розграбування міста. Чоловіче населення вирізалося, а молодих жінок та дівчат захоплювали як частину трофеїв. Крім того, все цінне майно міста теж грабувалося під нуль, а саме місто (переважно – дерев’яне) підлягало спаленню. Заради такого багато хто і йшов у ординське військо. Чим далі воно йшло на Захід, тим більший відсоток її становили воїни, набрані на окупованих територіях.
Жорстоке знищення міст, які чинили опір, було важливим із двох точок зору. Очевидно, що війську треба було давати приз, який стимулював його йти вперед, ризикуючи власним життям. Ось заради цього й варто було віддати захоплене місто на повне пограбування з подальшим знищенням, щоб підвести риску під стадією пограбування. Новоприбулі бійці чули від «старих» розповіді про те, як вони чудово грабували попереднє місто, і надихалися бойовим ентузіазмом.
Крім того, чутка про те, наскільки жорстоко діє загарбник, якщо з ним не домовитися і не підкоритися йому, йшла далеко попереду, і в черговому місті десять разів думали про те, що робити – боротися чи підкоритися. Причому вперед висилалися посли хана, які оголошували умови здачі, а якщо з послами погано поводилися або їх убивали, то це вважалося рівносильним опору, з усіма відповідними наслідками.
Як відомо, Київ, Чернігів та деякі інші великі міста нинішньої України вирішили боротися, бо там розуміли, що йдеться про втрату самоідентифікації, яку вже давно було формалізовано. Тому міста потрапили у смугу знищення та руйнування. Що характерно, північніші міста, окрім Рязані, вирішили не чинити опору і потрапили до програми «захисту свідків», а той самий Київ уже штурмували новобранці, жителі мокшанських боліт. Саме їм хотілося подивитися на те, як працює механізм здобуття трофеїв, і знищений Київ – справа рук не тільки і не стільки хана Батия, а й численних воїнів, набраних у районах «середньої смуги» нинішньої рф. Безумовно, окупантом була Орда, і керував знищенням центру духовного та світського життя слов’ян хан Батий, але руки, якими все виконувалося, були тими самими, що й зараз. Ще тоді було продемонстровано головну якість цієї спільності споріднених народів – потяг до мародерства. Все те ж саме, просто тоді це були мокша, а зараз – буряти, але роблять вони приблизно те саме, хоча й із розривом у часі – 800 років.
(Далі буде)