Незвичний погляд. Ще один словник (Частина 1)

Авторка: Світлана

Продовжуючи опис функціонування літери Ґ в українській мові, хочу сьогодні звернутися до унікальної наукової праці – Словника староукраїнської мови XIV—XV століть, який було видано у 1977–1978 роках. Завдяки тому що формат цього сайту не вимагає академічної структури статті, тут, як і в попередній статті про  словники, я спробую викласти свої пошуки і знахідки в міру того, як вони розкривалися переді мною.

Як ми пам’ятаємо, чотири проаналізовані в попередній статті словники (1798–1855 років видання) по-різному передають слова з сучасною літерою Ґ: буквосполученням КГ, літерою Г з крапкою вгорі перед нею, літерою К або літерою Г. Ще тоді я звернула увагу на відсутність абетки перед словниковим корпусом. У цьому Словнику абетка є (відчувається сучасний підхід до укладання словників), яку подано у великій передмові «Принципи побудови «Словника староукраїнської мови XIV–XV ст.» (далі цю частину Словника називатиму «Передмова»), і після літери Г стоїть КГ (наводжу початок алфавіту):

Отже, слова, на початку яких стоїть потенційна сучасна Ґ, винесено в окрему літеру, і вони помістилися на двох сторінках Словника. Цю розгортку (хоча вона вийшла досить дрібним шрифтом) я наводжу в зображенні на початку другої частини статті. Слів з початковими літерами КГ небагато – 23 реєстрові слова (наводяться жирним шрифтом великими літерами), проте лише 13 із них описано у словникових статтях, решту слів (які, власне є графічними варіантами одного слова) переадресовано до інших слів, які починаються з КГ, К або Г, і там описано. 

Перше, що впадає в очі, – це наявність у Словнику власних імен, що у традиційних тлумачних словниках зазвичай не робиться. Ось як у Передмові пояснено тип Словника: «Словник староукраїнської мови XIV–XV ст. задуманий за типом «тезауруса», тобто він містить всі слова всіх пам’яток указаного періоду, покладених у його основу. Повне представлення лексики пам’яток XIV–XV ст. у Словнику зумовлене важливістю початкового етапу в розвитку української писемно-літературної мови, необхідністю виявлення лексичного фонду, з яким українська мова вступила на шлях самостійного розвитку».

Отже, власні імена з КГ (наводжу не всі з них, а кілька прикладів):

У цих прикладах можна бачити спосіб подання слів у Словнику: зірочкою позначено форму, яку не зафіксовано у джерелах та відновлено з непрямого відмінка; згруповано варіанти написання одного й того самого слова, наведено статистику вживань цих форм, тлумачення слова, приклади вживання та посилання на джерела. Крім того, у першому прикладі є слово «Володимерский» з повноголосним варіантом -ОЛО-, який є однією з найяскравіших ознак української мови (на противагу неповноголосному -ЛА- у слові «Владимир»). І, звісно, ім’я по батькові «Кгедеминович» у всіх його варіантах відсилає до великого князя Литовського Гедиміна, одним із синів якого був Любарт (замок якого прикрашає Луцьк і 200-гривневу банкноту). 

Ось так у Словнику відчувся подих історії: 14–15 століття – це час, коли українські землі перебували у складі Великого князівства Литовського. Проте, крім українських земель, там були ще й білоруські, тому головною інтригою при укладенні Словника було відокремити староукраїнську мову від старобілоруської (а не від «староросійської», бо та мова була в іншій державі) і, відповідно, розмежувати пам’ятки, що належать кожній із мов. Для цього у Словнику застосовано такий принцип: якщо пам’ятка виявляла українські мовні риси (як, наприклад, наведене повноголосся -ОЛО-), то її відносили до джерел української мови; якщо яскравих мовних рис нема, то належність пам’ятки визначали за її змістом або місцем написання. Значну частину джерел Словника становлять грамоти, написані в канцеляріях Молдавського князівства, де «західноруська» мова вживалася в цей час у юриспруденції як єдина.

У Словнику зафіксовано також службові слова з КГ – прийменники та сполучники:

У цих прикладах цікаве те, що в них КГ співвідноситься або з К, або з G, варіанта з Г нема. Можливо, в такий спосіб на письмі зафіксовано вимову: глухий звук [k] перед дзвінким приголосним (у наведених словах – це дзвінкий звук [d]) вимовляється дзвінко, як [g]. На мою думку, це знімає питання про непритаманність цього звука українській мові. Навіть зараз ми його вимовляємо в подібних звукосполученнях, хоча й не фіксуємо на письмі. Згадаймо слова «анекдот» або «вокзал» – вимовляємо те, що передається літерою Ґ, а не К і не Г, чи не так? І якщо заперечити, що, мовляв, це запозичені слова, то ось питомі, де теж вимовляється [g]: аякже, якби, Великдень, повсякденний. Як бачимо – втім, навіть у цьому словосполученні на стику двох слів – «як бачимо» – теж вимовляється [g].

Із числа загальних назв зафіксовано небагато слів, які я умовно поділила на дві групи. Перша група – це три спільнокореневі слова, які сучасною абеткою ми б записали так: ґвалтовний, ґвалтом, ґвалт. До цих слів подано також стійкі сполуки, наведені після знака ромба (як і в сучасних тлумачних словниках). Також слово і приклади до нього наведено латиницею, якщо джерело теж було латиницею. Ось ці слова (я трохи скорочую приклади вживання, щоб показати графічні варіанти, наведені після слова «ФОРМИ», де воно є):

Ці слова цікаві тим, що в них є графічні варіанти з літерами КГ та К, а для порівняння наведено варіанти зі старочеської мови (з літерою К), старопольської та староверхньонімецької мов (з літерою G). Крім того, слово «кгвалтом» має варіант написання з літерою Г («гвалтом»).

(Далі буде)