«День Победы, как он был…» (Частина 5.1)

МІНУС РАПТОВІСТЬ

Отже, ми вже з’ясували, що офіційну совкову версію початку війни з Німеччиною немає сенсу обговорювати хоча б тому, що цих версій було кілька. Навіть фундаментальна праця Жукова, на яку так чи інакше посилаються совкові оглядачі, зазнала кількох редакцій, більшість – після його смерті. Ці традиції живі в рф й досі, тому нам легко порівнювати подання інформації тоді і зараз. Охочі можуть зібрати офіційні версії процесу захоплення Криму чи вторгнення на Донбас і простежити метаморфозу від «Це не ми» до «Ми ніколи не приховували, що це наші військові». Але найепічніша історія метаморфоз, звісно ж, стосується злощасного малазійського лайнера. Ось де совковий розмах було показано на повний зріст. Від штурмовиків, які явно спостерігалися диспетчером Карлосом, та секретного супутника, що сфотографував момент пуску ракети штурмовиком літаком, до українського «Бука», який стріляв із Борисполя. Від «Ви все брешете» до «Збитий випадково ополченцями». Коротше кажучи, тут – невеликий епізод, і навіть у ньому довелося застосовувати всі методи махлювання та перекручування, якими так славився совок, а вже як пройшлися по початку війни з Німеччиною – тут просто немає аналогів масштабу фальсифікацій. Тому офіційна версія пішла в кошик.

Але й альтернативна версія у виконанні Віктора Суворова не дає відповіді на пряме запитання «Чому?». Скоріше, вона відповідає на запитання «Як?». Марк Солонін спробував дати відповідь на корінне запитання, але якщо це ще якось сприймалося до війни росії з Україною, то зараз її спростувала практика. Нагадаємо: Солонін дійшов висновку, що початковий період війни був зумовлений небажанням військ воювати. Він вирішив, що всі вже втомилися від тиранії, а війна дала привід позбутися її ось таким шляхом.

Зараз ми бачимо, що в путінській росії, де диктатура сплелася з жахливою клептократією, а можливостей отримати про це інформацію на порядок більше, все одно є багато охочих повоювати. Причому приваблює саме наступальний характер війни, з можливістю безкарно грабувати, ґвалтувати і вбивати. Ці чудові властивості російське воїнство виявляло скрізь, де тільки можна. Щодо грабежів – не будемо далеко ходити, бо всі чудово бачили це в Лугандоні, з його пограбованими банками, автосалонами та ювелірками. Це візитна картка російського вояка. Торкнемося насильства. Відомо, що в Лугандоні діяли та діють групи патологічних садистів, які приїжджають для проведення тортур. У росії за це можна отримати довічне, а в Лугандоні – шану і повагу. Це саме стосується і зґвалтувань. Це – улюблене заняття визволителів. Те, що коїла червона армія у Східній Пруссії та Польщі, вразило навіть деяких совкових військових, які дивом не перетворилися на тварин. Колони німецького мирняку, які відходили зі Східної Пруссії, перехоплювали військові і ґвалтували буквально все, бо відходили переважно жінки та діти. Але потім було важко зупинитися, і ґвалтували вже польок. Але що найбільше вразило деяких очевидців – ґвалтували навіть дівчат та жінок, вивезених із совка на роботи, і навіть тих, хто не втратив товарного вигляду в концтаборах. Тут ні про жодну помсту не йшлося. За що було мститися дівчатам зі Смоленська чи Мінська, які волею долі опинилися на території противника?

Крім того, не слід забувати, що в тому самому першому ешелоні військ, який стояв біля кордону, була кадрова армія. Ці люди могли й хотіли воювати. Вони мріяли «звільняти» Європу аж до Лісабона та Кашкая. Якби Солонін опинився 21 червня 1941 року десь під Бобруйськом і запитав бійців про те, наскільки вони втомилися від тиранії Сталіна і чи не хочуть вони уникнути війни, вони б самі його шльопнули, не чекаючи начальства. Тож це пояснення не витримує критики так само, як і офіційна байка. Напевно, є якесь інше пояснення.

Далі ми спираємося на ту інформацію, яку залишили колишній начальник Генерального штабу Вермахту Франц Гальдер, командувач однієї з найактивніших і найвідоміших танкових груп початку війни і майбутній начальник Генштабу, а також деякі інші німецькі воєначальники. Але для нас найбільшу цінність мають саме щоденники Гальдера, бо вони охоплюють усі бойові дії аналізованого періоду, і не лише на Східному фронті, а й в Африці й на Близькому Сході. Крім того, це саме щоденники, які Гальдер вів просто під час подій, а не мемуари у виконанні Гудеріана, Манштейна та інших. Вони писали постфактум і вже виходили з тих загальноприйнятих постулатів, які тяжіли над усіма подібними працями.

(Далі буде)