«День Победы, как он был…» (Частина 2)

ТРОХИ ОФІЦІОЗУ

Ще будучи школярем, я отримав можливість прочитати книгу мемуарів Жукова «Спогади та роздуми». Її взяв у бібліотеці мій дід, який пройшов усю війну і зустрів її військовослужбовцем однієї з частин під Бобруйськом. Вичавити з нього особисті спогади про війну мені так ніколи не вдалося, але мемуари Жукова ми читали по черзі, і я по закладках бачив, що саме він читає в кожний момент. На відміну від брежнєвської «Малої землі» у м’якій палітурці, що швидше нагадувала брошуру, жуковські мемуари виявилися товстішим томом. Так от, на тій частині, де Жуков описував початок війни, дід, похмурий та небагатослівний чувак, не розлучався з посмішкою і читав це як анекдот, час від часу примовляючи: «От паразит!»

На мене книга справила гнітюче враження повної безвиході й тотального розгрому на самому початку опису бойових дій. Читалося все дуже важко, бо написано було таким стилем, що якби не було цікавості до теми, кинув би цю витівку ще на самому початку. Ще тоді я зрозумів, що навряд чи це писав сам Жуков і що на нього працювала група військових істориків. Так воно і виявилося згодом.

Це набагато пізніше стало відомо про цензуру з одного боку та політику партії та уряду – з іншого, які створювали певний тунель можливих варіантів тих подій. У результаті книга перевантажена назвами частин і датами, які не несуть особливої інформації, бо погано стикуються з канвою розповіді.

Коротше кажучи, початок війни було описано в стилі «все погано» і без висновків про те, чому, власне, було так погано. Тим, хто хоча б по діагоналі читав цю книжку і потім наводив її для обґрунтування своїх висновків, неодмінно згадували епізод, де Жуков зухвало відповідав Сталіну з приводу необхідності відходу з Києва. Нібито він ледь не матюками відповів на заборону Сталіна здавати Київ та відмовився від керівництва Генштабом, запропонувавши використати його як командира, починаючи від взводу і вище. Жодного іншого змістового навантаження ця книга не дає, але відображає штамп, який совок «вилив з граніту».

А ще трохи згодом стало відомо про те, що тільки першу редакцію книжки Жуков хоча б погоджував, а далі текст зазнавав істотних переробок уже без нього, бо той вирушив у світ вічних кавалеристів. Як тоді було модно говорити, зміст книжки «коливався разом з лінією партії».

Мемуари інших воєначальників були приблизно такої самої тональності. Найбадьоріші спогади стосуються періоду після Сталінграда, а початковий період отримує політкоректні описи, які не відповідають на прості запитання про те, яке співвідношення сил і засобів було перед вторгненням Вермахту на територію совка, і завжди йшлося про чисельну перевагу противника і раптовість його нападу. Але найголовніше – з книжки в книжку кочувала теорія про те, що війська мали застарілу зброю і не мали досвіду військових практичних дій. Відштовхуючись від цього, автори плавно переходили до того, що в ході численних «важких і наполегливих боїв» армія набувала бойового досвіду і вже до Сталінграда стала здатною на відсіч підготовленій і краще збройній армії Німеччини.

Тобто висновок із усіх цих книжок один. Треба мати набагато більшу армію, її треба оснастити новою зброєю, якої повинно бути багато. Крім того, армія повинна постійно практикуватися у веденні бойових дій. Саме це пояснювало основну парадигму, зашиту в кожну книжку. Керівництво партії та уряду, докладаючи максимум зусиль, ледве змогло стабілізувати ситуацію на фронті, за крок до катастрофи, і головне – після перших великих поразок змогло налагодити управління безмозкими та безтямними військами, які в паніці відступали, не чинячи рішучого опору противнику. І як завжди, було видано теорію про те, що легковажні командири, яких довелося розстріляти, у важкий момент здригнулися, і їх довелося страхувати політпрацівникам, на чиї плечі і впав основний тягар відновлення бойових порядків армії.

Ось приблизно так ця теорія виглядає й зараз, за версією постсовкової росії. Раптовість, неготовність, боягузтво і малодушність бійців – ось основна причина краху армії у прикордонних районах у перші тижні та місяці війни.

Уся ця фантастика вдало згодовується бидлу, і дотепер його, бидло, це цілком влаштовує. Але чим більше цю нісенітницю читаєш, тим швидше приходиш до висновку про те, що змістова частина всіх цих мемуарів натягується на ретельно підготовлене опудало непогрішності Сталіна і найвищого керівництва совка. Тобто це класичний приклад шахрайського розводу лохів або роботи «відводу» у кишенькових злодіїв. Головне – відвернути увагу публіки від того, що вона не повинна дізнатися ніколи, тому що впаде пантеон героїв. Усі можливі скрєпи і ті, хто всю цю маячню придумав і шліфував, просто підуть на ножі.

Треба віддати належне авторам усіх цих творінь: їм вдалося створити добротну легенду, яка закриває не тільки факти, що її руйнують, а й інші варіанти викладу подій. При цьому автори офіційної версії початку війни з Німеччиною точно знали, що саме вони намагаються приховати. Ті самі Жуков, Сталін та інші просто пішли б на шибеницю, якби публіка дізналася про все. Інші версії з’явилися набагато пізніше, коли всі персонажі, відповідальні за розгром, зійшли в могилу, але залишилася легенда, що дає змогу ефективно промивати мізки люмпену. Навіть якщо альтернативні теорії не можуть пояснити все, що сталося, вони набагато ближчі до істини, ніж те, що вів совок. Хоча є джерела, які досить близько до об’єктивної реальності описували події прямо в той момент, коли вони відбувалися, а потім уже не редагували ці записи тому, що в цьому не було жодного сенсу.

(Далі буде)