Що приховує маска? (Частина 1)

Уперше опубліковано: 30.04.2017

Авторка перекладу: Світлана

Російський імператор Олександр 1, будучи самодержцем величезної, хоч і безтямної держави, у листах до своїх близьких неодноразово вказував, що його піднесена натура постійно страждає від того, що народ йому дістався темний, підлий та бездарний. З урахуванням того що після приходу до влади він запустив нескінченну низку наполеонівських воєн, посилаючи свої війська в Європу, сам розмовляв французькою мовою і весь двір теж розмовляв цією самою мовою, то зневага до всього вітчизняного була неприхованою та безумовною. У тих самих листах він неодноразово повертався до теми про те, як чудово все б склалося, якби він був імператором Франції, а не росії. Тобто ця внутрішня двоїстість давно і ґрунтовно сиділа в панівних колах росії, видаючи ті чи інші перли. Але завжди російська влада хотіла виглядати не тим, чим була насправді.

Ця традиція залишилася до наших днів, і неминуче роздвоєння особистості першої особи держави звично ставить країну в якесь ідіотське становище й закладає подвійне дно у всьому. Так, нинішній російський лідер путін за своєю суттю – диктатор, який дедалі більше сповзає до тиранічної форми диктатури. Власне, тут немає нічого ганебного чи неприродного. Таку форму державного правління історія знає понад дві тисячі років, і її добре описали римські історики на кшталт Тацита. Це саме диктатура, а не монархія, пізніша форма правління Римської імперії.

Ці форми правління відрізняються порядком отримання та передачі влади, а також обсягом повноважень. Диктатор не потребував легенди про богообраність чи ритуалу помазання. Він обирався в діючій республіці, на певний час, для вирішення якихось критичних проблем, після чого його надзвичайні повноваження скасовувалися і все поверталося на місце. Першу серйозну спробу неправомірного продовження своїх диктаторських повноважень продемонстрував Сулла, і його зусилля стали добрим уроком для юнака, ім’я якого було Гай Юлій Цезар.

Через кілька десятків років Цезар сам отримав диктаторські повноваження, але вже не збирався з ними прощатися. Він кілька разів продовжував і розширював їх, дійшовши до останнього кроку – здобуття довічних повноважень. За це його і вбили, що стало кінцем республіки та початком імперії.

Але ось що важливо. Диктатор Цезар називав себе диктатором і не вигадував жодних легенд прикриття свого статусу. Не прикривав свого статусу і той, хто змінив Цезаря біля стерна влади, – імператор Август. Усім було зрозуміло: перший – диктатор, а другий – імператор. Це могло подобатися чи ні, але речі названо своїми іменами й загалом усе було по-чесному.

У росії все не так. Путін не бажає формалізації свого диктаторського статусу тому, що у 21 столітті це не комільфо. Але він не хоче взяти собі й титул царя, бо це буде виглядати взагалі тупо. У світі є монархії, нехай і обмежені конституціями, але є. Наприклад, в Англії, в Таїланді чи Японії є власні монархи, які успадкували цей титул від своїх предків, а ті – від своїх, а потім – передадуть його своїм спадкоємцям. Власне кажучи, зроблять те, що зазвичай роблять монархи в рамках престолонаслідування, і ось путін заявиться до королеви Єлизавети і представиться: «Цар, дуже приємно, цар!». Тобто абсурдність заснування посади царя очевидна, бо люди вже готуються летіти на Марс, а тут бах – я цар. За кордоном ще зможуть зрозуміти холуя, що злетів з котушок, бо на нього впала величезна сума грошей і необмежена влада, але не зрозуміють населення країни, яка проковтне цей довбаний цирк. Тому путін імітує президента демократичної країни, який здобув владу внаслідок демократичних процедур, а населення росії імітує оргазм від правління цього клоуна та від п’єси, де вони грають роль статистів у дешевих сценах демократичних процедур. Збоку це видно чудово, і всім зрозуміло, що нічого спільного з демократією росія не має.

Власне, і путіну, і росіянам уже час визначитися і знайти назву для того, що вони зробили зі своєю росією. Це треба для того, щоб решта світу розуміла, як із ними спілкуватися.

Справді, в Саудівській Аравії досі рубають голови за рішенням короля, і кажуть, що в окремих випадках король сам виконував страту. Проте всім зрозуміло, що там – монархія, і монарх діє так, як діяли десятки поколінь його попередників. Для сучасного світу це дико, але хто може засудити короля Аравії, якщо королі Англії, Франції чи Іспанії робили те саме? Інша річ, що там суспільство пішло в інші форми правління, і тепер це є анахронізмом, а ось Аравія не вийшла з цього стану, і це треба приймати так, як є. Внутрішні процеси все одно мають той самий вектор розвитку, а тому рано чи пізно там теж вийдуть на загальноприйняті процедури здійснення державної влади. Але ще раз: в Аравії ніхто не ховається під маскою демократії. Там усе названо своїми іменами, як є. А росія прикриває картинкою демократії дещо зовсім інше, і в цьому – підлість ситуації.

(Далі буде)