Розгинаючи головну скрєпу (Частина 1)

Уперше опубліковано: 17.12.2016

Авторка перекладу: Світлана

Якщо уважно придивитися до того, що назовні генерує росія під маркою «русского міра», то виявиться, що головним елементом, який прикрашає цю споруду, є аж ніяк не російська мова, бо російською, близькою до літературної, в росії вже давно майже ніхто не розмовляє, а розмовна російська настільки перевантажена «фєнею», «муркою» і матюками, що якби Олександр Сергійович Пушкін почув цей конгломерат, він не став би чекати фатального рандеву з Дантесом, а застрелився б самостійно, хоч і кулею того ж дуельного пістолета, що став причиною його смерті. Про православ’я краще нічого не говорити, бо це приблизно той самий різновид масової шизофренії, що була раніше під прапором Кашпіровського, Алана Чумака та подібних діячів, які обіцяють диво.

Насправді найголовнішу скрєпу, яку ревно оберігають у москві і без якої втрачається сенс «русского міра», викувано із власного варіанта історії. Практично всі значущі події або не існували у природі, або були, але у форматі плювання насіння на лавці, роздутого в небачену битву з десятками й сотнями військ і подальших трупів. Те ж саме стосується і ключових історичних особистостей, які формують у росії пантеон славетних героїв.

Ми багато писали про першого такого персонажа – Олександра Невського, і зараз не будемо заглиблюватися в подробиці цього ординського холуя і гопника, який став катом для своїх одноплемінників. Також залишимо за бортом оповіді про Дмитра Донського, який щось розбив на Куликовому полі. Воно, звісно, битва була, але не в той час, який за нею закріплено, не в тому місці, де заведено вважати, не з тим противником, про якого написали «історики», і він не переміг і навіть не програв, а змився в дрімучі ліси і звідти просив пробачення у ординців, як сьогодні росіяни просять пробачення у Кадирова.

Наступна велика фігура – Іван Грозний, або № 4. Зараз генерується нова хвиля захоплення та обожнювання цього персонажа, і в голови клаповухих росіян втовкмачується думка про те, що вбивав він не так і багато, як було заведено в той час, наприклад, в Англії було страчено навіть більше народу, ніж у московії. І взагалі Ваня був позитивним персонажем. Найтяжче звинувачення – у вбивстві сина – відкидається і видається версія про те, що Іван разом із сином їхали до Петербурга, і дорогою син застудився і важко захворів, а Іван просто не встиг довезти його до лікарні. Напевно, так воно і було, і Грозний зробив усе, що зміг, – дзвонив у «швидку», доки не сіла батарея телефона, а зарядити її не було де. Коротше кажучи – білий та пухнастий.

Історію смерті сина Грозного залишимо на совісті її сильно просунутих авторів, а ми звернемо увагу лише на два моменти, які показують майстерність маніпуляцій та обдурювання охлосу. Перший стосується поступливості Грозного, який убив не більше, ніж в Англії. Справа в тому, що там старалася купа судилищ і катів, які відправляли до праотців людей, про яких король Англії навіть навряд чи чув. Це була розподілена функція. А Іван робив це власноруч і з превеликим задоволенням. Першу «мокруху» він здійснив ще в підлітковому віці, і так і не зміг зупинитися. Причому його жертвами ставали родичі, близькі й добре знайомі люди. Там були глибоко особисті мотиви, і якщо його з кимось і варто порівнювати, то з Владом Цепешем, більше відомим як Дракула. Він жив трохи раніше за Грозного, але мав ті самі «чесноти», що і його московський колега. Він також любив зраночку порізати глотки або повиривати ніздрі. У чому немає сумнівів, то це в тому, що Цепеш не був царем, а ось про Івана Грозного заведено згадувати як про царя. І тут виникає другий момент, який треба було затерти в історії.

За канонами саме російських оповідей, у 1380 році відбулася битва на Куликовому полі, яка і стала моментом, коли московські князі скинули ординське ярмо і, як наслідок, здобули незалежність від Орди. Це означає, що московські князі перестали платити данину Орді і стали передавати владу у спадок.

Але, як ми зазначали вище, ніякої Куликовської битви не було в природі і, відповідно – не могли настати наслідки, які привели московію до незалежності. Мало того, цей самий Дмитро таки домовився з Ордою про те, що за запізнення закриття питання про виплату данини йому не випустять кишки і залишать живим. Після цього виплата данини відновилася, а питання престолонаслідування просто ніким і не ставилося. Неприємності у Дмитра виникли суто з фінансових мотивів. Тому московія так і залишилася звичайною васальною провінцією Улусу Джучі.

(Далі буде)