Варто сказати, що до Другої світової війни більшовики встигли прихопити більшу частину імперії, але далі просунутися не змогли. Ні в Німеччині, ні в інших європейських країнах здобути перемогу не вдалося, навіть попри величезну кількість охочих «відібрати й поділити». Тоді постало питання про те, що треба безпосередньо багнетами допомагати населенню тієї чи іншої країни починати любити концепцію російського комунізму. Так спалахнула Іспанія. Генерал Франко не став церемонитися з носіями комуністичних ідей і показово знищив цю погань, щоб і духу не залишилося. Тоді поєднання виступів засланих комуністів і застосування прямої сили стало дещо зміщуватися в бік сили. І тоді частину Польщі, Румунії, Балтію і частину Фінляндії було приєднано до росії для того, що разом буде легше будувати «світле майбутнє».
Але хтось уже мав досвід будівництва чогось із росіянами і досить добре уявляв, що вся ця риторика обов’язково закінчується розстрільними полігонами і братськими могилами. Невеликий приклад. До війни Львів являв собою прекрасне і майже повністю полонізоване місто. Його населення складалося на 95% із поляків. Так от, після приходу більшовиків поляки повністю виїхали зі Львова, і більше їх там нема. Місцеві розповідають, що уродженцю Львова, письменнику-фантасту Станіславу Лему вже після здобуття Україною Незалежності запропонували приїхати до Львова з творчим візитом. На це Лем відповів, що забрав із собою в душі польський Львів і просто не може туди повернутися, щоб не рвати душу. І не повернувся.
Приблизно те саме зробили й фіни. Після підписання миру з росією, який поклав край ганебній Зимовій війні, фіни виїхали з окупованих територій. Їм якось не надто посміхалося будувати «світле майбутнє» з росіянами. До речі, правильно зробили. Балтію довгі роки насильно асимілювали, хоч і невдало, а ось безліч малих сибірських народів канули в Лету. Хтось вимер, а хтось – перетворився на «русскіх», з обов’язковою втратою мови, традицій та пам’яті предків.
До речі, про пам’ять. Ті, кому не подобається цей текст, можуть поставити на собі простий експеримент – згадати своїх предків бодай до сьомого коліна. Представники більшості народів зроблять це без особливих зусиль, але совки – ніколи. Виняток становитимуть лише представники дворянських родів, решта – провалить експеримент. Причина цього явища проста. Совок, як і царське кріпацтво, вирощував собі рабів. Раби, як і заведено, продавалися та перепродувалися. Причому дуже часто вони продавалися по одному, без родини. Торгівля йшла за тими самими правилами, що й купівля-продаж собак, коней та інших тварин. Тобто продавалася і купувалася худоба, що розмовляє, і не більше. Тому безперервної пам’яті про предків просто не могло бути. У кращому разі діти знали батьків і, можливо, щось чули про дідусів і бабусь. На цьому – все. Саме поняття «рід» було не застосовне до рабів. Тому їм не потрібне було і прізвище. Вони належали своєму господареві, і за його ім’ям визначалася їхня належність, але не прізвище. Таке становище зберігалося майже до 20 століття, і прізвища стали ліпитися вже від стелі. Так от, обрізати ці нитки було найпершим завданням рабовласника. Він в автоматичному режимі починав стирати пам’ять, мову, традиції та культуру. Тільки так можна було отримати справжнього пролетаря, який не мав ні засобів виробництва, ні належності до свого роду, народу та землі. Правда ж, ми всі можемо бачити подібних людей і сьогодні? Причому вони вважають своє незнання ледь не подвигом.
Ну, а після війни процес пішов ширше і головне – далі. Свою окупаційну зону совок обробляв, як міг, з допомогою тих самих товаришів, які бажали відібрати й поділити. Але вдалося підняти любителів поживитись і в Латинській Америці. Куба, туристичний рай, куди багаті американці привозили тонни грошей, стала на вуха завдяки комуністу Кастро, і рай скінчився. Що характерно, вожді, що піддалися кремлівським ідеям, примудрилися перетворити країни, розташовані у тропічному кліматі, де цілком можна збирати три-чотири врожаї на рік, на голодні помийки. Куба, Нікарагуа, В’єтнам, Камбоджа. Список цих країн можна продовжувати і продовжувати. Всі вони пізнали красу шляху, на який заманює росія.
Крім того, деякі з кремлівських послідовників дослівно зрозуміли вчення Маркса та Леніна і вирішили втілити ці ідеї в чистому вигляді. Камбоджа повинна була поставити жирну крапку на будь-яких комуністичних потугах. Назавжди. Через те що експеримент відбувся у другій половині 70-х років, він мав би змусити поглянути на комунізм іншими очима. Справа в тому, що любителі «відібрати й поділити» знищили до третини населення країни. Тобто якби в той час у кремлі теж вирішили піти комуністичним шляхом так, як написано в книжках, і зробили б приблизно те, що червоні кхмери в Камбоджі, то це б забрало близько 90 мільйонів життів.
Але жодних неприємних висновків комуністи не зробили і продовжували зазивати роззяв на свій «особливий шлях». А на завершення цього процесу, під новими прапорами, але зі старими прийомами та цілями, за справу взявся путін та його пропаганда. Забезпечуючи зброєю і таємно обіцяючи підтримку Хусейну, росія використовувала його, як раніше використовувала й інших, –спровокувала та підставила. Потім був Муамар, якого запевняли у дружбі та всілякій допомозі і теж заливали зброєю. Муамар посміливішав і зробив не дуже обережний рух – немає Муамара. Тепер на провокацію піддався Асад, і щодо його смерті запитань уже немає, запитання в тому, коли? Башар явно помре дуже скоро і не у своєму ліжку. Є ще кілька бовдурів, які піддалися на кремлівські провокації. Але всім їм слід було приїхати в росію і таємно мотнутись на кілометрів 200–300 від москви. У глибинку. Саме там вони б побачили те, що насправді будувала росія впродовж століть. Вона будувала вигрібну яму, і не просто так. Керівництво та «еліта» росії добре знають конструкцію ями, тому обрали собі місце на самій верхівці вмісту, а ось ті, кого вони заманюють у свої ігри, отримують місце на дні. Це добре знають у Лугандоні та Криму, а тепер – і в Сирії. Це – вітрина росії. Те, чим вона торгує, і те, що вона може запропонувати. Але фокус у тому, що, заманюючи простаків, вона загортає вміст ями в обгортку від цукерок. Тому кожен може вирішити, чи хоче він спробувати цю цукерку в руках у росії?
Іншими словами російська Федерація , як і США подібна плавильному котлу, тільки США асимілює своїх громадян, щоб йти вперед(до останнього часу), а кацапи, щоб затягнути всіх у своє гівно, без роду та племені. Словом є старий анекдот про пекло та котел з євреями, що щільно охороняється, бо один вилізе інших витягне і котел з кацапами без охорони, бо як хто захоче вилізти, то всі інші назад затягнуть.
А можно цю статтю, та англійською і в якусь велику газету на Заході? Ні, я серйозно. 🙂
Підтримую Вашу пропозицію! Епохальна стаття!
Цікавий, звісно, сентимент про полонізований Львів. Майже як щось хороше звучить.
Загалом, було б цікаво, якби автор заглибився у природу та механізми його полонізації, теж міг би вийти непоганий горор.
Чи буде це зустрічним нагнітанням ненависті до дружніх зараз “95%”? Може. Але автор знає, що опис можна забарвлювати емоційно, а можна ж і ні, і привідкрити для своєї публіки причини й методи великопольського шовінізму, котрому було у Версалі віддано на поталу захід України, теж було б корисно.
Хоча б для розуміння, що за лайно зараз робить ПіС, і чому той ПіС підтримують місцеві 73% (чи вже пак 146%).
Я ж пам’ятаю, як у одному із текстів автор захоплювався Степаном Бандерою за вперше сформульовану догму безкомпромісності боротьби за українство. То ж хіба не було б справедливо пояснити про витоки тієї безкомпромісності на заході (вже не кажучи про порівняння їх зі східноукраїнськими аналогами), або ж хоча б “на пальцях”, як любить автор, “пояснити” причини демонізації його постаті у Польщі?
Автор є живою людиною що змінюється та навіть потенційно може помилятися, чи щось забути або не знати. Стаття 2016-го року.
Мені теж неприємно було бо Місто Лева, як і Галицько-Волинське князівство, старше за Річпосполиту. Але такі були часи тоді. Мабуть єдиними відрізками часу, коли між конкретно цими двома нащадками стародавніх слов’янських племен напевне не було завойовницьких планів щодо одне одного, були напади або пращурів сучасних німців на власне західних полян, або пізніше ординські навали. Й вони ж не були в цьому особливі. Так чинили всі до всіх. Маю сумнів що якби доля народів була би іншою та, наприклад, Руські князівства не занепали би, то ми були би милосерднішими та щедрішими до поневолених нашими середньовічними правителями сусідів родинні зв’язки з котрими були ще коротшими ніж є тепер, століття потому. Найбільшим лихом для наших та їхніх пращурів, для обох народів був занепад литовського князівства в складі якого і ті, й інші жили значно краще ніж після нього. Навіть питання віри там були найбільш демократично вирішені. Вочевидь принесене вогнем та мечем, мабуть, не таке вже й добре на відміну від проповідування любові до ближнього та чеснот.
Хм, десь через те, що акценти у мене геть змістились, я й не намагаюсь ввірватись у інтернет-публіцистику.
Стаття із часів, коли Польща була “адвокатом України”, атож, і розбрат знаходив гірший ґрунт.
Я зовсім не закликаю до стилістичного шельмування (хоча правити стилістику у редакціях все ж було б належно), я радше знову піднімаю мов зумисне ігноровану тему (теж була стара публікація, здається “Деймос і Фобос”, чи якось так, от і все) шовінізму польського.
Князівства/Королівсьво Руське все ж занадто давно були, аби мати прямий вплив на нас зараз. Тобто, чи може гонор поляків досі муляти від того, що Львів вони зайняли завдяки підступу і отруєнню короля Юрія за номером 2? Це сюжет для нетфліксу, а не для розвідки. для неї цікавішим є питання, чому зіткані польськими і совєцькими комуністами міфи лишились такими тривкими, як вони кувались, ті міфи, і як їх можна розвалити.