Дві історії про Голодомор (Частина 2)

Друга історія – зовсім іншого змісту. Тут ми не будемо чіпати тієї частини Голодомору, що пов’язана із зачисткою території України та подальшим її заселенням «братнім російським народом», а звернемо увагу на інше питання. Ті, хто застав совок, знають, що тоді існував такий термін, як «битва за врожай». Якщо казати коротко, то зовсім смішні показники, які видавало сільське господарство, порівнювалися то з урожаями 1812, то 1913 років, щоб показати бурхливе зростання надоїв на квадратний центнер зябу. Якби порівняння проводили з тим, скільки дає рівноцінний клаптик землі на «загниваючому Заході», то, напевно, комуністів почали б вішати просто на їхніх партквитках. Однак навіть те, що вдавалося виростити за заповітами товаришів Мічуріна, Лисенка та інших світочів, збирати було складно. У поле обов’язково виганялися школярі, а військкомати призивали «партизанів», які перекидалися на збирання та перевезення врожаю. Це справді була епічна битва, де бухали всі, від комбайнерів і самих комбайнів до сільської молоді та дітлахів, які залишилися без нагляду. То була не просто битва, а катастрофічна битва. Але якщо хтось вважає, що цим абсурд і обмежувався, то глибоко помиляється. Далі відбувалося те, що знали не всі, але про що здогадувалися всі. Урожай починали «зберігати».

Усе зібране шляхом напруження різних місць сільських трудівників та перекинутих їм на допомогу військових, студентів, інтелігенції, школярів та інших «маломощних хлюпиків» успішно розкрадалося і не менш успішно гнило на складах, базах та елеваторах. Такою була система совка. На усушці-утрусці хтось робив статок, а хтось колупав власний город. Як результат, пшеницю нам везли зі Штатів, Канади та інших країн, бо свого було мало і поганючої якості. Але це було під завісу, а в період «становлення радянської влади», що включала колективізацію та індустріалізацію, хліба ніхто б не привіз, та й купувати, на відміну від брежнєвської нафти, не було за що.

Ба більше, Голодомор став наслідком тотального вилучення у населення сільськогосподарської продукції, насамперед хліба. Як тепер відомо, вилучалося все повністю, без залишку ні на прокорм, ні на посів. Коротше кажучи, в Україні було випробувано рецепт, яким зараз успішно користується Північна Корея. Окрім вбивства заможного селянства та норовливих, схильних до бунту українців, була ще одна, цілком конкретна мета – оплатити ту саму індустріалізацію, без якої неможливо рухатися вперед.

І ось тут варто зупинитися докладніше. Совок на початку 30-х років так і залишався аграрною країною, без власного промислового потенціалу. Було очевидно, що навіть у царській росії не було того прошарку інтелігенції, який міг би забезпечити адекватне зростання промисловості. Тому практично всі промислові підприємства були концесійними. Наприклад, Донбас піднімали бізнесмени та інженери з Англії, Франції та Німеччини. Саме вони створили ядро важкої промисловості, включаючи металургію. Без них не було б Юзівки, а околицями б носилися ховрахи та інші сумчасті й хоботоподібні.

Але це було до Першої світової. Війна, а головне – пришестя більшовиків, найбільш природним чином вигнали власників підприємств і провідних фахівців. Крім того, більшовики успішно і послідовно вирізали той не дуже численний прошарок власних інженерів, який дістався їм із царських часів. Натовпи шарікових були просто не здатні створювати. Вони спеціалізувалися на тортурах та розстрілах, а інженерів припускали захопити на місці, коли пожежа революції перекинеться на Німеччину, Францію і далі. Але не сталося. Пожежа залишилася там, де й почалася, – на помийці. Саме тому довелося домовлятися з американцями про проєктування підприємств і створення цілих галузей промисловості. Але за це треба було платити, як треба було оплачувати і промислове обладнання зі Штатів та Німеччини. Для цього були потрібні гроші. Багато грошей. Ось хлібчик і пішов в оплату індустріалізації.

І от, вбивши величезну кількість українців, більшовики таки запустили свою промисловість. Автомобільні, тракторні заводи, які у Штатах випускали цивільну продукцію, в совку почали штампувати танки, броньовики та іншу зброю. Власне, більше нічого промисловість і не випускала – тільки зброю або те, що потрібно для армії. Народ як жив упроголодь до запуску промисловості, так жив і після запуску. Щоправда, його почали одягати в хакі та готувати до «визвольних походів».

Вдумаймося: більшовики знищили величезну частину населення України лише для того, щоб мати змогу виробляти більше знарядь для подальшого вбивства інших народів. І в 1941 році всі ці гори зброї, як і більшість промислових підприємств, створених на крові, пішли прахом.

І ось цим хтось пропонує пишатися? Напевно, це – невиліковна зараза, яку лікує те, що лікує горбатого.