Дві історії про Голодомор (Частина 1)

Уперше опубліковано: 26.11.2016

Авторка перекладу: Світлана

Замість передмови

Уже багато років тому на ЛО стихійно склався цикл статей про Голодомор. Частину написав я, а частину – надіслали колеги. Але всі статті базуються на досвіді власних сімей. Тобто це не книжкові історії, а те, що було насправді з близькими нам людьми. Зараз я намагатимусь їх знайти й після перекладу опублікувати ще раз. Це – перша з них.

***

Сьогодні ми згадуємо один із найпохмуріших днів своєї історії. Якщо поміркувати, то Голодомор виявився трагедією, не порівнянною ні з чим, що випадало нам за півтори тисячі років історії. Колеги вже багато писали з цього приводу, ми ж торкнемося лише двох питань, одне з яких – особистого характеру.

Ті, хто застав совок, добре пам’ятають, на що поступово перетворювалася кулінарія на кухнях простих людей. У маленьких містечках у людей за містом були земельні ділянки, де вирощувались картопля, огірки, помідори та інші овочі та фрукти, також там садили малину, смородину й аґрус. Усе це у відповідний час збиралося, викопувалося та обривалося для того, щоб вистачило до наступного літа. Власне, якби всього цього не було, то ми б цілком побачили голод і наприкінці 80-х.

Так сталося, що в місці, де жили мої дідусь та бабуся, працював ковбасний цех. Ті, хто в темі, знають, що це таке для населених пунктів. Влаштуватися туди на роботу було практично неможливо. Можливо, хтось читав про відбір до загону космонавтів чи подібних команд, – так от, це все нісенітниця. Відбір до ковбасного цеху був набагато жорсткішим. При цьому працівники, а особливо працівниці, були ледь не особистою власністю керівництва. Жінки за першим натяком задовольняли керівництво будь-яким способом, а чоловіки додатково до основної роботи працювали «мулами». Вони виносили ковбасу та м’ясо за межі підприємства. Потім здобич ділилася певним чином. Звісно, начальство тягло й іншими способами, але й забирати й половинити здобич своїх рабів теж не лінувалося.

Коротше кажучи, ковбаса сорту «варенка» по 2.20, про яку так ностальгують совки, там закінчилася пізніше, ніж в інших місцях. Її іноді «викидали» в магазини, де спритні громадяни вже займали чергу. Сама черга варта окремої теми, бо це – зріз суспільства, з його сварками й мордобоями. Але цю публіку, що ностальгує, автор жорстоко розчарує. Чим ближче до повного закінчення ковбаси, тим менше було сподівань знайти в ній м’ясо. Багато хто скаже, що й зараз там соя і ще казна що. Напевно, але в ті часи сої не було, а ось казна чого там було під гору. Ця інформація – з першоджерела. Ми не будемо наводити тут те, з чого ковбаса робилася, але молоді тут явно забракне фантазії.

Так от, якось бабуся, до якої автор приїхав погостювати, заходилася готувати котлети. На запитання «Звідки м’ясо?» пояснила, що це не м’ясо, а перекручена на фарш ковбаса. Треба сказати, що автор тоді жив приблизно за три тисячі кілометрів від бабусі, і там з їжею було більш-менш нормально, бо в те місце можна було потрапити лише літаком, і тільки за наявності прописки. Коротше кажучи, такі вправи з ковбасою викликали в мене багато запитань, і тема різко перейшла в заборонену. Так от, бабуся розповідала таке.

Під час війни ця територія була під окупацією. Стояло кілька підрозділів італійців та румунів. З її слів, ні до, ні після того часу вона не куштувала таких смачних сосисок, шоколаду та інших продуктів. Місцеві жителі працювали на відновленні підірваних підприємств, за що отримували пайок та гроші. Коротше кажучи, порівняно з комуністами жили непогано і головне – боятися не було чого. Потім прийшли «наші», і знову почався голод.

Тоді я поцікавився, що означає «знову». Бабуся сказала, що до війни з їжею було не дуже. Тож у неї було безліч рецептів приготування їжі з найнесподіваніших речей. Вона сказала, що мені краще не знати, з чого готували їжу в ті часи. А потім було мимовільне продовження розмови про родичів на її батьківщині, на схід від Харкова. І от під час цієї розмови, дивлячись на жах у її очах, я почав здогадуватися, з чого готували їжу в її селищі, звідки їй пощастило виїхати на «велику будову» за кілька років до голодомору. Скажімо так, живих родичів не залишилося і, що більш показово, там не залишилося навіть могил. Розуміти це можна як завгодно, бо бабуся відрізала цю тему. І дід, родом із Сумської області, – теж сказав, що не треба мені знати, що сталося з їхніми родичами. Навіть їхніх імен не називали.

Тож котлетки з ковбаси – не найцікавіше із совкової кулінарії. У ті часи практикувалися речі, за які треба було б роздерти на частини «товариша Сталіна» та іже з ними. Але є певна мудрість про те, що вбивство однієї людини – злочин, а вбивство мільйона – статистика. Тим більше коли цих мільйонів декілька.

(Далі буде)