«Русского міра» нема (Частина 3)

Практично всі довоєнні електростанції будували під керівництвом німців та американців. Теплові та гідроелектростанції росли, як гриби, та проєктувалися під німецьке чи американське обладнання німецькими та американськими інженерами. Про це потім не дуже любили говорити, але я особисто бачив величезні машини в корпусах із чавуну з литою назвою «Siemens». До речі, цей пейзаж було помічено на одній з перших ДРЕС Донбасу, побудованих на рубежі 20–30-х років. І так було повсюдно. Мало того, закордонні спеціалісти будували свої житлові квартали з дуже пристойних триповерхових будинків з майже п’ятиметровими стелями та, природно, – всіма вигодами. Ці будинки стоять і понині. Що характерно, наші будівельники в цей самий час жили в землянках і бараках. Але голод не тітка, і бути живим у бараку було набагато краще, ніж пухнути з голоду в селі.

Навіть зараз цей період відображено дуже скромно і маса об’єктів енергетики не має своєї докладної історії. Тільки великі будови, які у всіх на слуху, дають уявлення про те, хто піднімав совкову промисловість. На прикладі будівництва Дніпрогесу можна вивчити всю анатомію цього явища.

Дніпрогес взагалі став показовим будівництвом. Тут відкрито визнали повну відсутність архітекторів, інженерів, технологій та обладнання для такого будівництва. Загальне керівництво проєктом здійснювали американці. Хоча офіційно очолювали будівництво совкові фахівці, але в них абсолютно не було ні досвіду, ні знань, а тому де-факто всі рішення ухвалювали найбільші фахівці галузі, такі як Г’ю Купер (США), а за його плечима стояла ціла команда інженерів та проєктантів. Тут працювали й німецькі спеціалісти. Місцеві були лише на підхваті та виконували чорнову роботу.

З обладнанням склалася та сама історія. Адже саме будівництво ГЕС було обв’язано мережею підприємств і заводів, які працювали на нього. Так от, практично все обладнання як для самої будови, так і для обслуговуючих підприємств було завезено з Німеччини. Заводи Круппа в Гамбурзі, Дрездені, Нюрнберзі, Мангеймі та Магдебурзі працювали не покладаючи рук. Електричне обладнання виготовив Siеmens, а гідротурбіни – General Electric. Навіть чехи постачали металоконструкції, які не вмів робити совок.

Але це було ще не все. Одночасно зводилися металургійні й машинобудівні заводи, які теж будувалися приблизно за тією самою схемою. Ключове обладнання з Німеччини, інженери та архітектори – Штати й Німеччина. Радянськими були комуністи, які працювали погоничами для тисяч робітників, та молоді фахівці, яких зобов’язали переймати західний досвід.

А тепер важливо розуміти, що все це будувалося лише для того, щоб наприкінці всього ланцюжка виготовлялися машини. Причому в совку машинобудування з самого початку заточувалося на оборонку. Цивільна продукція – вторинна, і обов’язково – подвійного призначення. Але пріоритетними напрямами промисловості були танкобудування, авіабудування, суднобудування та автомобілебудування. Треба сказати, що крім суднобудування, імперія та подальший совок не мали практично нічого. Суднобудування начебто було, а начебто його й не було.

У всякому разі, вже понад сто років військово-морський флот отримував вітчизняні кораблі, які катастрофічно поступалися провідним морським державам. Не дивно, що російський, а згодом – і радянський флот не мав жодних перемог саме в морських битвах, зате найбільші поразки – часто-густо. Втоплений Нахімовим у Севастополі флот – незмивна, вічна ганьба. Російсько-японська війна – цинічне побиття японцями недолугих та вбогих росіян. У світових війнах російський і радянський флот було частково потоплено, а частково – заперто на своїх базах, і він навіть не показував звідти носа.

З цієї причини імперія і совок намагалися робити те ж саме, що зараз намагається робити нинішня рф, – купувати сучасні кораблі у провідних виробників, щоб підтягнутися технологічно до нормальних країн. Тут доречно згадати, що знаменитий крейсер «Аврора» було скопійовано з англійського прототипу – крейсера «Телбот», а крейсер «Варяг» взагалі побудовано у Філадельфії, США. Корита власної розробки лякали переважно чайок, а після бою з противником – крабів (до крейсера «москва», набитого крабами під верх, залишалося ще сім років).

Ухвалюючи план створення «Великого флоту», Сталін мав на увазі, що найбільші і найскладніші кораблі будуть закуповуватися в Німеччині або будуватися з її безпосередньою участю. Треба сказати, що тут усе повторилося, як із електростанціями й заводами. Совок придбав у німців недобудований крейсер «Лютцов» з усією проєктною документацією для того, щоб за його образом і подобою будувати власні важкі кораблі. Це дуже нагадує епопею з «Містралями», чи не так? Проте виробничий цикл будівництва великих кораблів досить тривалий, а більшість заходів із модернізації флоту планувалася на 40-і. Зрозуміло, що з літа 1941 року відбулася повна зупинка програми. В результаті совок так і не зміг створити сучасний надводний флот. Сам він цього робити не вмів, а допомагати стало нікому.

Набагато успішніше все склалося з танками, авіацією та автопромом. Як це не смішно, але з танками склалася та ж сама ситуація, тільки ще гостріша. Танкобудування в совку просто не було, як не було й фахівців у цій галузі, а на момент, коли виникло розуміння необхідності бронетанкових військ, на Заході вже склалися цілі школи танкобудування. Проходити цей шлях з нуля було безглуздо і марно. Виручило те, що, крім більшовицького совка, в ізгоях була і непогано індустріально розвинена Німеччина.

Так і сталося, що родоначальниками совкового танкобудування стали німецькі інженери, а прототипом усіх подальших модифікацій радянських танків став Vickers Mk E, який отримав кодування Т-26. До цього в совку спробували зліпити свій танк за зразком європейських легких танків, що існували тоді. Однак дуже швидко виявилося, що перший серійний совковий танк Т-18 із переваг має лише одну – вітчизняне виробництво. Надійність, ресурс та оснащення були на рівні кам’яного віку, і треба було це питання вирішувати радикально.

Власні Кулібіни та Самодєлкіни відстали від імовірного противника на вічність. Тоді й було закуплено англійські «Вікерси». З допомогою німецьких інженерів, які не могли застосувати свої вміння в Німеччині, бо за Версальським договором Німеччина була під жорсткими санкціями і особливо – з виробництва військової техніки, – було закладено фундамент танкобудування. Саме німці визначили вектор розвитку подальших модифікацій «Вікерса». До речі, сучасні танки є далекими нащадками цієї англійської моделі.

Німецькі металурги працювали над створенням броні, а зброярі – над гарматами. Зрештою, перші моделі Т-34 були навіть візуально схожі на свій прототип. Основа була та сама, тільки посилився броньовий обвіс, змінилися кути розташування броньових листів, збільшився калібр гармати, і найголовніше – цей легендарний танк встиг отримати силову установку, авторами якої були німці Рудольф Дізель та Роберт Бош. Тобто все радянське танкобудування повністю і без застережень сягає своїм корінням Німеччини та Великої Британії.

Ну, і щоб поставити крапку на епопеї з танками, слід зазначити, що танки в совку будувалися на тракторних заводах. У цій країні все було перевернуто догори дриґом і ніколи не називалося своїми справжніми іменами. Ось ці тракторні заводи будували ті ж самі хлопці, що будували електростанції, металургійні та інші заводи. Наприклад, Сталінградський тракторний будували американці – «Альберт Кан Інкорпорейтед». Природно, під своє обладнання, бо вітчизняного просто не існувало в природі. Ця ж фірма та її керівник будували й Челябінський тракторний під випуск американської моделі трактора Caterpillar 60. А німці допомагали допиляти те, що давало змогу збирати не трактори, а танки. Це був загальний та повністю всеохопний рух. Совок мав масу рабів, які будували всі об’єкти, а також видобували нафту і вирощували пшеницю, якими розплачувався за послуги, обладнання та проєкти. Тобто нічого свого просто не було.

(Далі буде)