Про техніку легендування (Частина 5)

Американська сторона здогадувалася про те, що противник боротиметься затято і безкомпромісно, але що саме він приготував, вдалося дізнатися, тільки встрявши в бій. Операцію «Айсберг» із захоплення Окінави очолив адмірал Честер Німіц. Із совкових часів нам відоме це ім’я, але не у прямому контексті. Ще з 70-х років минулого століття будь-яке згадування американських авіаносців супроводжувалося уточненням «Класу Німіц». Це тому, що його ім’ям було названо головний корабель цієї серії, а вони поки що є основою флоту США.

На той момент адмірал Німіц командував військами на Тихоокеанському ТВД і мав у своєму розпорядженні всю міць цих сил і засобів. Хід операції з боку американців теж був не зовсім звичним. Японці чекали вторгнення на Окінаву, а наприкінці березня силами 7-ї піхотної дивізії було здійснено штурм найближчих до Окінави островів Керама і Кейсе, і це виявилося несподіванкою для японців. А 28 березня розпочалася основна частина операції. Як і очікувало керівництво 32-ї японської армії, все почалося з масованої вогневої підготовки, яка перетворила на пекло зону висадки та прилеглу територію.

Маючи за плечима досвід операції «Оверлорд» у Нормандії, американці цього разу вирішили зачистити зону висадки повністю і лише після цього розпочинати десантну операцію. Авіація та флотська артилерія справді перетворили на щебінь узбережжя в зоні висадки, але далі настала черга американців дивуватися. Тральщики без проблем розчистили підходи до берега, і 1 квітня розпочалася висадка десанту. Але ні особливого загороджувального вогню, ні контратак японців не було, і в цей момент виникла думка про те, що противника розбили потужним вогнем – або знищили, або зламали, і він втратив здатність чинити опір.

На берег стали висаджуватися цілі дивізії морської піхоти, а за ними – піхотні дивізії, але поки що ніякої бійки не було видно. Загалом, один вигляд задіяної в десантній операції армади, яка перебувала в зоні видимості, був здатний викликати трепет. Понад тисячу кораблів, з яких – десять лінкорів, дев’ять крейсерів, десятки есмінців та безліч транспортів просто затуляли собою горизонт моря.

До того як перший морпіх поставив ногу на берег Окінави, туди вже прилетіли 45 тисяч снарядів калібрів п’ять дюймів або вище плюс 33 тисячі ракет і 22 500 мінометних снарядів. Здавалося, що пеклом, яке розверзлося на березі, все було закінчено, але насправді все тільки починалося. Японські війська практично не постраждали від масованих обстрілів і зустріли противника у глибині острова. Причому спочатку американці просто не бачили свого противника. Він був добре прихований фортифікаційними спорудами, які збудували вкрай вдало, використовуючи рельєф місцевості.

Отже, тепер почалося пекло для американців. На окремих ділянках японці настільки притискали їх вогнем, що ті нічого не могли зробити – ні підняти голову, ні відправити посильного з точними цілевказівками для артилерії. Були випадки, коли повністю гинули всі бійці підрозділу. Рубанина була страшною, і кожен метр давався американцям величезними втратами. Японці справді трималися фанатично. Вони майже не здавалися в полон і не брали полонених, війна йшла на знищення. Там, де американці підходили до селищ, жителі вважали за краще кидатися з урвища на каміння разом із дітьми, але не здаватися.

Але була безліч епізодів і такого характеру, чим не можна було пишатися. В одному зі скельних укриттів десантники виявили присутність людей і через перекладача запропонували здатися. Відповіді не було, і вони залили печеру напалмом і закидали гранатами. Виявилося, що там сховалося кілька десятків молодих беззбройних дівчат, які виконували обов’язки медперсоналу. Зброї вони не мали. Усі вони загинули. До єдиної.

Японські солдати, коли в них закінчувалися боєприпаси, або накладали на себе руки, або імітували здачу в полон та підривали себе разом з американськими військовими. Достатньо сказати про те, що столиця острова, Наха, 14 разів переходила з рук до рук. Або, напевно, хтось чув про те, як 50 морпіхів утримували позицію на вершині гори Цукрова Голова. Вони вгризлися в землю і трималися. 46 із них загинули в цьому бою, решта четверо відбивалися з останнього окопу, японці закинули туди фосфорні гранати, і троє з них загинули. Вийти зміг лише один із 50.

Командування японських збройних сил дотримало своєї обіцянки та підтримало захисників Окінава, чим могло. В бій було пущено останнє морське ударне угруповання з 16 кораблів на чолі з лінкором «Ямато» – найпотужнішим з коли-небудь побудованих. Це була операція смертників Ten-Go. Кораблі отримали пальне для походу лише в один кінець. Вони повинні були завдати якомога більшої шкоди флотському угрупованню, що підтримує атаку на Окінаву. Всі вони загинули, включаючи лінкор «Ямато». Екіпажі кораблів чітко знали, що назад вони не повернуться. Для цього не було навіть пального, але вони пішли й загинули з честю.

Усі чули про льотчиків-смертників японських ВПС, так от, найпотужнішу операцію цього плану було проведено саме в ході Окінавської битви. Загалом американський флот вилетіли атакувати 1 500 камікадзе. Більшість їх перехопила американська авіація, але навіть те, що не було збито, завдало істотної шкоди флоту. Ці люди теж знали, що йдуть у свій останній політ, і пішли з честю.

Мало хто знає, але на Окінаві був підрозділ надводного супроводу морської бази. Чисельність загону становила десять тисяч осіб. Так от, частина з них використовувала відповідні плавзасоби, щоб перетворити їх на швидкохідну бомбу. Вони приєдналися до льотчиків-камікадзе. Решта пішли в бій як піхотинці.

Отже, замість двох тижнів, яких мало вистачити для захоплення Окінави, бої тривали з 1 квітня по 22 червня 1945 року. Як же часто випливає цей день у тій війні? За кілька днів до закінчення битви, 17 червня, генерал Усідзіма отримав ультиматум про капітуляцію, на що відповів приблизно так: «Ця пропозиція неприйнятна для самурая». Коли американці підійшли до штабу Усідзіми, він і генерал Чо випили своє останнє саке і звернулися до своїх підлеглих із тим, що вони вчинять ритуальне самогубство, але хтось із них має залишитися живим, щоб розповісти про те, що всі вони виконали свій обов’язок до кінця і не заплямували ганьбою ні своєї честі, ні честі Імператора і Японії. Ну а далі – все, як і належить самураям. Семеро його найближчих офіцерів застрелилися. Усю цю історію виклав той самий полковник Яхара, який у 1973 році видав книгу «Битва за Окінаву».

Уся ця довга повість має безліч ракурсів та підтекстів. Кожен їх може шукати і знаходити самостійно, але ми навели її не просто так, а для ілюстрації заголовної теми. Війна, будь-яка війна – явище жорстоке. Як не крути, а головною її метою є вбивство. Кожна зі сторін, яка бере в ній участь, має своє виправдання цій війні, але коли вона вже почалася, то вона заповнюється кров’ю, брудом, смертю, а з іншого боку – звитягою, героїзмом, самопожертвою й масою інших речей, яким у звичайному житті немає місця. І навряд чи хтось може звинувачувати учасників тієї війни в тому, що вони говорять про звитягу і мовчать про бруд. Така природа людини, і подобається це нам чи ні, так було, є і буде. Але московія вчинила інакше.

Її фальсифікатори просто стерли те, що було насправді, а потім, як досвідчені урки, на порожньому місці почали вибудовувати щось середнє між казкою та легендою бувалого бандита. А все тому, що брехню простіше будувати як цілісну конструкцію, щоб не заплутатися в деталях. Через це в російському викладі все виглядає настільки дико. І куди не копни, скрізь виявляються декорації панфіловців чи чогось подібного.

І в цьому ж немає нічого дивного. Вперше настільки масштабно й системно таку легенду створив цар Петро рівно 300 років тому, коли своїм указом перейменував царство московське на російську імперію. Тоді вперше і вщент було стерто всю попередню історію, а на її місці створено незграбну казку. Вдруге історію стерли більшовики під пісню «Мы наш, мы новый мир построим», але, як завжди, перед цим вони зруйнували все, що було до них. А все для того, щоб їм було простіше будувати свою брехню.

Путін виявився нездарою і телепнем, тому не зміг знову стерти все і вибудувати нові декорації. Він юзає те, що зробили в совку, і, як будь-який нездара, забрехався й заплутався так, що вже власні школярі його тицяють носом у брехню. Але тут треба розуміти, що будь-які, навіть наймайстерніші та найдорожчі декорації впадуть, і тоді з усією очевидністю стане зрозуміло не тільки те, що вони приховували, а й чому.