І ось навесні 1945 року, після звільнення вже великої частини захопленого японцями заходу Тихого океану з безліччю островів, постало питання про те, куди завдавати наступного потужного удару. За логікою речей, треба було зачищувати Мінданао та Формозу (нині – Тайвань) або залишати їх у тилу і зламувати «Ворота Японії» – Окінаву. Американське командування дійшло висновку, що перший варіант потребуватиме багато часу і ресурсів, тим більше що японський флот уже втратив свою перевагу і просто не зможе здійснювати комунікації з гарнізонами цих островів, тому ціллю стала Окінава.
Але тієї ж думки дотримувалось і японське військове командування. На своїй нараді 14 грудня японське військово-політичне керівництво дійшло висновку про те, що наступним великим ходом американців буде атака саме Окінави, і це буде остання можливість завдати американцям рішучої поразки. Битву за Окінаву японці звели в ранг генеральної битви, бо з її втратою американці отримають можливість регулярних бомбардувань материнських островів Японії та плацдарм для десанту вже на основні острови. У свою чергу, і американці розуміли, що після відтинання основних островів від усього, що лежить на південь, залишиться тільки чекати, коли всі угруповання японських військ, що залишилися на островах позаду, як мінімум втратять боєздатність, а як максимум – здадуться, чим заощадять життя американських військових і масу ресурсів.
Ба більше, союзники вже розпочали планування операцій з висадки десанту на основні острови Кюсю та Хонсю. Але для цього треба було взяти Окінаву. Командувати обороною призначили генерал-лейтенанта Міцуру Усідзіму, і в його підпорядкуванні була 32-а армія чисельністю 120 тисяч осіб. Ми не будемо описувати самого перебігу подій, а просто вкажемо на деякі важливі саме в цьому плані моменти.
Генерал Усідзіма був одним із найдосвідченіших найвищих воєначальників імперії, бо мав за плечима класичну та повну військову освіту, командував військами різного, дедалі більшого масштабу, командував профільними вишами, загалом був видатним теоретиком і практиком військового мистецтва.
Генерал Усідзіма
Ба більше, попри своє брутальне прізвисько «Повелитель демонів» або «Генерал демонів», він був прямим антиподом Жукова. Усідзіма цінував життя своїх солдатів і був противником прийнятих в імператорській армії тілесних покарань бійців. Він з’ясовував усі тонкощі майбутніх військових операцій і брав дієву участь у їх розробці, бо, на відміну від Жукова, мав для цього знання й талант.
Це дуже важливо розуміти, тому що зазвичай бойове планування здійснює штаб і насамперед – його оперативний відділ. Найчастіше саме начальник штабу є якщо не автором плану, то вже керівником авторського колективу – точно. І знову ж таки, найчастіше командир не втручається в цю роботу. Він просто ставить загальне завдання, а штаб створює план, що дозволяє його виконати. А начальником штабу Усідзіми був генерал-лейтенант Ісаму Чо, котрого позаочі називали «М’ясник Чо». І він виправдовував це прізвисько. Він був наполегливим і навіть шаленим і при цьому зневажливо ставився до будь-яких жертв, зокрема серед мирного населення чи власних військ. Достатньо сказати про те, що він відзначився в «Нанкінській різанині», але йому належала маса інших подвигів і, зокрема, мордобій підлеглих. От саме він мав психотип, що дуже скидався на жуковський. До того ж він занадто багато вживав спиртного, що позначалося як на його поведінці, так і на ділових якостях.
Генерал Чо висунув ідею про те, що противника слід зустріти й відважно розгромити у відкритому бою. Якби ця концепція взяла гору, то в такому разі всю інфраструктуру 32-ї армії було б притиснуто до узбережжя і вона б стала вразливою для вогневого впливу противника. Японці вже знали, що перед висадкою десанту американці перетворюють на щебінь саму зону висадки і далі – зону розгортання військ. Саме там генерал Чо пропонував розмістити свої війська і розпочати бій.
Але керівником групи бойового планування штабу армії, як це було в совку – 1-го відділу, було призначено талановитого офіцера, полковника Хіроміті Яхару. Він запропонував зовсім інший план битви, зокрема, взагалі не витрачати сил і засобів для захисту зони висадки противника, бо той все одно висадиться, як це повторювалося щоразу. Жоден десант американців японцям не вдалося скинути в море, борючись у прибережній зоні чи зоні висадки. Німцям теж таке не вдалося жодного разу, і це треба було прийняти, як є, і зробити крок далі – розгорнути основну битву вже з противником, що висадився, але зберегти власні сили, не витративши їх на бійку біля лінії прибою.
Загалом генерал Усідзіма прийняв за основу план полковника Яхари, і розпочалися роботи з облаштування інфраструктури, потрібної саме для такого ходу битви. Практично всі природні перешкоди на кшталт ярів, пагорбів та гір було обладнано фортифікацією. Причому часу був достатньо для того, щоб більшу частину подібних споруд з’єднати або надійними шляхами сполучення у вигляді траншей, або підземними ходами, що перетворило острів на суцільний укріпрайон.
У цей час на самому острові йшла суцільна мобілізація місцевого населення. Всі, хто міг тримати в руках зброю, ставали до лав та формували підрозділи на додаток до тих, що вже були у складі 32-ї армії. Причому ця мобілізація майже не носила обов’язкового характеру, тому що більшість населення стала у стрій за власним бажанням. Пропаганда працювала на повну котушку, і мирне населення змирилося з тим, що коли прийдуть американці, вони все одно помруть, або вбивши себе самостійно, щоб не зазнати безчестя, або в бою, що було краще. Верховне командування Японії запевнило Усідзіму в тому, що кине на його підтримку все, що буде в його розпорядженні, і як потім виявилося, це були не пусті слова. Тому на американців чекала битва, з якою вони досі не стикалися.
(Далі буде)